Олена не очікувала таких страшних обстрілів Маріуполя, тому вони з чоловіком залишились у місті. Ховались у підвалі, їли раз на день. Найгірше було не мати зв’язку з дітьми

Я жила на Лівому березі Маріуполя, працювала вчителем початкових класів. Донька вчилася в Одеському медичному університеті. Чоловік працював на «Азовсталі». Була квартира, машина, дача. Квартира у доньки була. 

Коли почалася війна, мені не вірилось, що це буде в такому масштабі. Думала, постріляють - і все. Було дуже страшно. Лівий березі з самого спочатку обстрілювали. Ми ховалися, як могли. 3 березня з сусідами виїхали в інший район, де у нас ще одна квартира була. Там також ховалися в підвалах, їжу на вогнищі варили. 

Кожного дня варили одну каструлю з супом, а нас було п’ять людей і одна собака. Цей суп ми ділили на два рази, щоб поїсти. Хліба дуже хотілося. 

Чесно кажучи, хотілося вижити – це була найперша думка - і вибратися до дітей. У нас дві доньки: одна в Києві, друга в Одесі тоді вчилася. Старша донька була в Маріуполі 24 лютого. Ми сказали: «Їдь». Вона змогла взяти квиток на потяг і 24 лютого виїхала з чоловіком у село. Слава Богу, вона в Києві в цей час не була і в Маріуполі не була. Потім зв'язок пропав, і два тижні діти не знали, що з нами. Потім доньки сказали: «Ми були впевнені, що ви живі». Я теж не знала про батьків своїх десь місяць. 

Ми не знали, хто і куди стріляє, де взагалі наші, де - не наші. Їсти не хотілося, але ми їли той суп, бо розуміли, що треба щось гаряче, бо в квартирі було десь +8 - що пар йшов з рота. Світла, газу, води не було, та найгірше – це інформаційний вакуум. Ми не знали взагалі, що відбувається. Слухали «сарафанне радіо».

15 березня, коли прилетіло поруч, дім згорів на наших очах. Це було дуже страшно. Ми на свій страх і ризик спробували виїхати з Маріуполя. Забули забрати з дому продукти. 

Їхали через Мелекіне у Бердянськ, бо у нас там родичі. Думали, що все закінчиться, і повернемось додому. Не вірили, що так станеться. Побули в Бердянську, потім також на свій страх і ризик виїхали до Запоріжжя. 

Виїжджали під обстрілами, дуже багато блокпостів було, доглядали-оглядали. На одному блокпості думали, що в нас шину прокололо, бо по нас стріляли. Дякувати Богу, ми виїхали. Було дуже страшно. У Василівці також стріляли дуже. Нам, я вважаю, дуже щастило. Там нас зустріли в «Епіцентрі», нагодували, допомогли. 

Зараз ми живемо в Черкаській області, в селі. Тут нас родичі прихистили. Коли ми жили в Маріуполі, у нас була квартира, робота постійна. Ми ні в чому собі не відмовляли, все могли купити. А опинитися в селі було важкувато. У нас дача була, і ми знали, що таке посадити город, але розмір городів тут більший. Якщо не будеш садити, то не знаєш, за що потім все це купити. Життя перевернулося на 180 градусів. Дуже важко починати життя спочатку у 46 років. Коли ми приїхали, у нас була одна сумка з документами. Слава Богу, що ми вижили, що діти, батьки - всі живі. Харчуємося, робимо, живемо. 

Я раніше до Бога зверталася, молилася і в Маріуполі. Я вважаю, що дуже мені допомогла молитва. Зараз я розумію, що треба всім молитися про те, щоб швидше настав мир, бо дуже-дуже важко, коли гинуть наші хлопці, боляче. Життя - на першому місці. Треба закінчувати, бо зараз це глухий кут. Треба, щоб поверталися наші хлопці. Економіка дуже у нас підірвана, треба все налагоджувати.