Любов Мерзлякова з чоловіком під час обстрілів боялися спускатися в підвал, щоб не завалило. У війну їх будинок постраждав не так сильно, як психіка.

Перші обстріли були сильні. У нас в будинку тремтіли скла так, що я думала повилітають. У нас вікна великі, красиві і дуже світлі. Гуркотіло так страшно! Добре, що чоловік лягав на правий бік, тому що ліве вухо у нього не чує, а я сиділа і молилася. Повилітали шибки дрібні з сараю, біля входу в гараж. Споруди ми якось відновили, але з тих пір спокій втратили.

У нас люди багато робили запас продуктів, води, теплого одягу і ховалися льох. У нас погріб Капітальний, новенький, дуже добре зроблений. Я подумала: якщо нас там завалить, то ніколи вже не знайдуть. Тому й вирішили, що будемо вдома, бо сховатися неможливо. Як говорила моя прабабуся, буде літати така техніка, що не сховаєшся ні під водою, ні над водою.

Ми стали всього боятися. На річку не стали ходити, хоча біля неї живемо. Люди кажуть, що там розтяжки понаставили. Добре, що питна вода у нас у дворі з колонки. З продуктами стало так: де що добув, стали скуповувати все про запас.

Від Червоного Хреста нам пропонували допомогу грошима або продуктами. Я лежача хвора, нетранспортабельна, тому взяла продуктами. Досі вони у мене ще є, дуже значна допомога. Потім Польська організація давала гроші. Це дуже добре, тому що без цієї допомоги у мене б не залишалося на ліки. І від Ріната Ахметова ми отримували великі набори продуктів, на пакетах було написано «Допоможемо». Великі пакети, там різні крупи були і олія соняшникова. Ми цією допомогою тільки й жили.

Зруйновані споруди у дворі ми відновили, але спокій втратили назавжди

Ми зараз просто виживаємо і мріємо про світ. Мир і спокій – це найголовніше в житті.