Врубель Олександр, учень 9 класу гімназії села Мишлятичі

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ящишин Олександра Василівна

Моя Україна майбутнього

Війна - це чорна страшна хмара, яка закрила моє спокійне, сонячне, радісне та безтурботне життя. Виявляється, що до початку жахливої війни в Україні, я не знав, що жив у по - справжньому щасливій сім'ї. Хоча я часто і мав суперечки з молодшими за мене друзями, і отримував прочухана від матері за словесні перепалки з двоюрідними братами. Інколи отримував на горіхи від бабусі за те, що після школи цілий день грав з друзями у футбол і вчасно не виконав домашні завдання, тому допізна засиджувався над книжками замість вчасно лягати спати.

Бувало був не задоволений тим, що бабуся просила допомогти на городі, а мати поприбирати у кімнаті. Тоді я не знав, що це було щасливе, мирне життя нашої української сім'ї.

Пам'ятаю той перший чорний день початку війни, коли несамовито ревіли сирени і всі плакали та журилися. В той день  я, учень  9 класу, став дорослим. Хоча мої рідні думають, що я ще «зелений» і  зовсім не політик, тому не розумію усієї біди, яку несе війна. Та зі своїм другом ми  слідкуємо за телевізійними новинами. Ми не просто спостерігаємо, а й допомагаємо волонтерити.

У школі ми виготовляємо обереги та пишемо листівки для наших воїнів, плетемо маскувальні сітки, виготовляємо з вчителями окопні свічки, чистимо яблука, щоб матері наші спекли пиріжки, навіть чистимо картоплю, щоб смачні вареники відправити для захисників.

А ще в нашій гімназії  запрошують воїнів, які приходять з війни у відпустку. Молодші школярі якнайшвидше біжать їх обіймати. Вважаємо цих чоловіків справжніми героями. Мій друг Іван кожного ранку розповідає мені, які його батько та брат мужні, бо він воюють за Україну. Таким героєм відчуваю себе і я, виконуючи гімн України в школі.

Я вважаю, що найтрагічніше, коли військовий кортеж везе убитого героя, а усі жителі нашого села навколішки моляться вздовж узбіччя дороги, коли заплакана мати приймає прапор України на могилі загиблого сина.

Нещодавно у нашій гімназії відкрили меморіальну дошку пам'яті загиблому воїну Осідачу Володимиру Йосифовичу. Важко повірити в те, що наш випускник, батько двох діточок, не зможе вже ніколи обійняти своїх рідних, бути їм підтримкою, просто бути…

Вірю, ні, я твердо знаю, що війна в Україні завершиться нашою ПЕРЕМОГОЮ. Що не буде лунати сигнал тривоги, тому більше не потрібно буде спускатися в укриття.

Мешканці міст і сіл більше не зустрічатимуть кортежі з убієнними героями,  а жінки не чекатимуть звісточки від сина чи брата, бо ті будуть поряд. Наші батьки відбудовуватимуть зруйновані будинки, щоб кожна сім'я жила у теплі та достатку під мирним небом України.

Зруйновані будинки хай залишаться лише на фотографіях. Хочу, щоб відбудували усі школи, щоб діти мали можливість навчатися за партами і більше не поневірялися по світу. Міста будуть світитись кольоровими гірляндами на новорічних ялинках, вітринах торгових центрів, а щасливі діти підуть колядувати.

Знаю, що майбутнє в України є, і воно могутнє, світле, відважне, велике і радісне. Сповнене відваги та впевненості в тому, що ми - могутня, відважна та непереможна нація. Знаю, що тепер кожен українець свідомо та дбайливіше оберігатиме кордони української землі, української мови та українського духу.