Я працював директором спортивної школи у Великій Білозерці. Діти тренувалися, все було чудово. 

23 лютого мені зробили операцію в міській лікарні, а зранку сказали, що війна. Зробили перев’язку і сказали всім йти по домам. Потім весь південний регіон окупували. Я виїжджав з окупації.

Мені пощастило: ми зранку виїхали і о пятій вечора вже були в Запоріжжі. У нас в машині було два інваліди, тож нас пропустили.

З родиною не бачимося вже скільки років. Жінка там була, тільки приїхала, донька - за кордоном. Нічого хорошого. Залишилися без роботи, без житла, живемо «на постої». Кому платять, кому не платять ВПО, ті дві тисячі… Винаймаємо тут квартиру, платимо.

Шокувало відношення багатьох наших земляків до росіян: багато хто пішов на співпрацю. Шокувала наша влада своїми діями не в кращу сторону.

Хотілося, щоб якнайшвидше була наша перемога, щоб все у нас було добре, щоб ми були вільними і незалежними.