Третього березня наше селище сильно обстріляли. Я зранку годувала кролів, пролунали сильні вибухи, і ми спустились із родиною у підвал. Виявилось, що на наше селище полетіли "гради". Вбили одну жінку, яка витягувала з криниці воду. На одній вулиці ракета влетіла прямо в будинок. 

Згодом прийшли орки. Почали хазяйнувати, по хатах ходити, скрізь заселятися. Не стало хліба. Пізніше хліб почали возити із Токмака, і була наша випічка, місцева. За хлібом вистоювали черги. Людям давали по одній хлібині. Наші фермери привозили молоко. 

Рашисти ходили вільно з автоматами. Хазяйнували на ринку, у магазинах, у лікарні. Біля нас неподалік була дорога, звідти чувся страшний гуркіт і вдень, і вночі. Ми бачили танки, колони військової техніки. Одного разу вони заблукали - колона військової техніки їхала через наш город дві з половиною години. Там були і КамАзи, і БТРи, і танки. На танках сиділо по вісім людей, не менше. 

Люди почали виїжджати з селища. Багато виїхало молоді. На нашій евакуації наполіг син. Ми благали сусідів, щоб приглянули за нашим господарством. У нас 30 вуликів було, а ще - кролі, собака. Сусіди залишалися, і ми їм віддали всі ключі, тому що орки ходили по хатах і вибивали двері, якщо не було вдома господарів. Ми просили сусідів, щоб годували наших тварин, самі користувалися всім, чим потрібно. Дякуючи їм, наша господа доглянута. 

Там тепер дуже страшно. Ракети над ними літають, вертольоти. Від цього "вітру" здуває шифер. На сьогодні у нашому селищі багато руйнувань - зруйнований ліцей дуже гарний, чотириповерховий дім, ферми. Орки ходять, заселяються у порожні будинки. Вночі вони світили своїми фарами із техніки прямо у вікна. Була така нервова обстановка. Зранку я вставала, а в мене тремтіло все тіло. 

Напередодні нашого виїзду евакуювались триста родин. А в той день, коли ми надумали виїжджати, не їхав жодний автомобіль. На свій страх і ризик ми виїхали опів на шосту ранку. У той день був страшенний туман. Згодом до нас приєдналося ще п'ять машин, і ми такою невеличкою колоною доїхали до Запоріжжя. 

У Пологах на кожному перехресті стояли бронетранспортери. Ми пройшли 18 блокпостів. Перевіряли документи, речі, техпаспорт машини. Якщо були молоді хлопці, їх роздягали і перевіряли татуювання. 

Коли ми виїхали за Пологи, то побачили перевернуті машини, на яких не було ніяких знаків. Видно було, що там ішли бої. Був такий туман, що не було видно нічого. Але ми встигли роздивитись, що по узбіччях лежали міни. 

Ми доїхали до Оріхова і дуже зраділи, тому що там стояли наші - ми зустріли своїх людей. Ми показували знаками, що страшенно раді, що ми на українській стороні. Ми доїхали до Запоріжжя - там нас зустріли, нагодували. Ми там перепочили і поїхали до Кривого Рогу. У нас там брат і сестра. До шостої вечора ми заїхали на місце. 

У Кривому Розі ми стали на облік як переселенці. Живемо поки тут. Дуже чекаємо, щоб звільнили наші місця, і віримо в Перемогу.