У нас в Гуляйполі все почалось з 4 березня вночі. Ми лягли спати, і все почалось. Пролітало все то над хатою, то поруч. Страшно за діток стало. 

Вирішували, куди виїхати, щоб хоч трошки бути в безпеці. 

Світло нам виключили ще з 2 березня, всі свічки закуповували. Згодом стали видавати гуманітарну допомогу. Воду шукали, завозили з пожежної. Трошки почали люди допомагати іншим. 

В перші дні ми не знали, куди їхати, а з часом все вирішилось. Чоловіка брат вивозив нас з дітьми. Зранку виїжджали, ще не було обстрілів. Вони починались пізніше. 

Приємно, що люди допомогли – надали, де перебути. Допомагають з продуктами і не залишають інших в біді. Війна показала, хто є хто: хто допоміг, а хто по-іншому став відноситись.

Спочатку ми були в селі Відрадному в тітки з дядьком, потім вирішили переїхати в Запоріжжя, бо малому логопед потрібен. Ми ходимо до логопеда, а взимку можемо не виїхати з села, якщо замете і маршрутка не виїде. 

Я так хочу, щоб наступного року не було війни. Вже не знаю, що і думати, але хочеться вірити у хороше. Хотілось, щоб не було війни, дітки ходили до школи і до садочку, щоб все було мирно, всі працювали, дружні були. Хочеться більш хорошого, приємного.