Досвідчена вчителька зі Снігурівки не приховувала своєї ненависті до окупантів, за що колеги-колаборантки писали на неї доноси

Я учитель хімії Снігурівської школи №1. Працювала і до вторгнення, і під час вторгнення. Окупацію пережила в місті Снігурівці. Вона тривала майже вісім місяців. Ми були без світла, без води. Воду підвозили технічну. Я ходила по джерельну кілометри за три-чотири.

Зі Снігурівки багато людей виїхало, і учнів теж, але спілкування було. 19 березня рашисти зайшли до міста. Розміщувалися вони і в моїй школі. Перебували там три дні, а потім їх діти, так би мовити, «викурили». Але вони залишалися на блокпостах і за містом. 

Обстріли були сильні, зв’язку не стало - люди ходили на кладовище на горбочок, де можна було його впіймати. А я живу на п’ятому поверсі, то ставала на підвіконня, щоб додзвонитися до доньки у Миколаїв, сказати, що жива й почути її голос. 

Тут було багато зрадників, які співпрацювали з рашистами. Було боляче бачити, що серед них і вчителі, мої колеги. Росіяни намагалися відкрити свою школу. 

Я ходила в місця, де були зібрання людей, на яких дізнавалися, коли з’явиться світло чи вода. Хотіла довідатися хоч якусь інформацію. Я спілкувалася зі своїми учнями-депутатами. 

Одного разу в третій школі я викрала прапор, що був в АТО, і зберегла. І коли відбулося звільнення Снігурівки, то навіть робили фото з цим прапором…

А тоді ті вчителі, яких я називала зрадниками, мене здали, і до мене прийшли ФСБшники з автоматами. А зі мною на сходовому майданчику живуть мої учні. Просили росіян, щоб мене не били. Ті сказали, що вчителів не б'ють. Усе в мене перерили. Я просила не забирати ноутбук і повернути телефон. Заборонили мені підходити до зібрань людей, спілкуватися з учнями, бо я їх та батьків намагалася переконати не записуватися в рашистську школу. 

Окупанти схиляли мене до співпраці. Але я відповіла, що я українка і мені Україна платить заробітну плату. Мені сказали, що на перший раз прощають, а якщо будуть ще якісь зауваження, то мені світить п’ять років Сибіру. 

На постах мої дані лишили, щоб я ні з ким не спілкувалася з учнів. Згодом вони школу намагалися відкрити, а я зривала листівки. І коли наші прийшли, я показала СБУ всі ці листівки. 

Перед тим відбувався процес вивезення людей із території. Сказали, що будуть нас обстрілювати ЗСУ. А я один раз ходила подивитися на цих зрадників і обзивала їх, а потім мене вже сусіди не пускали.  

1 вересня я вдягнула вишиванку й пішла до школи всіх привітати з Днем знань. Мене на базарчику люди зупиняли і казали: «Молодець, але це дуже ризиковано». Відмовляли йти, переживали за мене, але мною керувала ненависть до тих рашистів. Моя внучка померла у 2020 році й похована у Миколаєві, а я не могла навіть на могилку поїхати, як завжди. 

Я їх зненавиділа страшенно, і називала всіх путінськими прокладками, хто з ними працював. Наші ж зрадники навіть казали, що мені язика відрізати треба. Мене тоді сфотографували біля школи, потім діти виставляли в Інтернеті. Учням батьки, звісно, не дозволили фотографуватися, бо ще рашисти були тут. 

Ми чекали на звільнення. Голова військової адміністрації Іван Васильович Кухта – це мій колишній учень. Він у мене так і записаний у телефоні: «Ванічка Кухта, депутат». І ці недоумки, коли рискали по телефону, щоб дізнатися, кому я передаю інформацію, питали, чому в мене стільки депутатів у телефонній книзі. А я сказала, що це все мої учні і я їм передаю інформацію щодо навчання дітей, бо я за це відповідальна. А мені відповіли: «Учиться дети будут в русской школе». 

А ще я ходила до тієї вчительки, що найперша мене здала, а інші вже потім той донос підписали. Спитала, навіщо вона зі мною так вчинила, а вона відповіла, що їй усе одно. Ті вчительки потім повтікали. 

8 листопада вночі ми почули, як поряд із нашими будинками щось гарчало. Боялися, щоб це були не прильоти. А зранку встали і побачили, що немає рашистів на постах. Між собою почали розмовляти, що вони пішли в сторону Херсона, а тут буде армагеддон, як у Маріуполі. А я якимось чином змогла додзвонитися цьому депутату, і він сказав: «Рідненька, ми незабаром будемо». Але я тоді нікому не сказала, бо дуже вже багато було тих путінських прокладок. І навіть зараз вони в нас працюють, а СБУ не може нічого пред'явити їм, бо мої слова – це ж не докази. 

Коли наші хлопці зайшли, то ми й обіймали їх, і плакали. Іван Васильович мене представив на площі, сказав: «Це моя вчителька улюблена, з якою я спілкувався». Мені було дуже приємно, але при цьому – гидко дивитися на пики зрадників, які з рашистами співпрацювали, а потім вийшли й стали співати гімн та замотуватися в жовто-блакитні прапори… 

Мені боляче дивитися, що ці гниди досі поруч із нами. Деякі вчителі повтікали разом із росіянами, а деякі залишилися. Я свої уроки закінчую завжди так: «Я рада вас бачити і чути. Слава Україні! Героям слава! Перемоги нашим ЗСУ! Слава нашому найкращому президенту у світі! Міцного здоров’я вам і вашим родинам! До зустрічі, мої хороші діти».

Я вірю в перемогу. Наш президент – це український дух, це патріотизм, який він уособлює в собі. Наші ЗСУ – це хлопці, яким ми повинні вклонитися низько-низько. Я вважаю, що наша віра в перемогу зрештою призведе до неї. Адже весь світ до нас повернувся. Я взагалі оптимістка. Не вважаю себе старою. Мені 68 років. Я працювала в школі й працюю досі. Я за характером боєць. Вірю, що буде мир. Правда має перемогти.