Коли все почалося, я почула вибухи. Ніхто не сподівався, що Росія піде на нас війною. Я навіть не розуміла, що робити. Страх, розгубленість. Я залишилася вдома. Просто тому, що не було плану. Думала: скільки це триватиме? День-два? Але минуло три дні, тиждень — а все гірше. Вибухи стали гучнішими. Потім зникло світло. Газ вимкнули. Води також не було. Продуктів майже не лишилося. Магазини були зачинені. Усі сиділи по хатах, як у пастці. Обстріл не припинявся.

Стіни дрижали від вибухів. Я не знала, куди їхати безпечно. Я сиділа в підвалі. Іноді в укриття волонтери привозили їжу. 

Я поїхала через Росію, бо місто було окуповане. Залишатись означало — ризикувати життям щодня. Зараз я мрію лише про одне – щоб повернутися. Щоб Луганську область підняли з руїн. Щоб Україна перемогла. Щоби все це нарешті закінчилося.