Коваленко Лариса, вчитель, Комунальний заклад "Вінницький фізико-математичний ліцей №17"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Жодна нація не виборювала своєї волі, не обстоювала своєї гідності так, як це робимо ми, українці, у XXI столітті. Ніколи не зможу забути, як однієї безсонної холодної ночі, після тривалих повітряних тривог, виряджала  своїх  дітей та онуків у безвість, не знаючи куди, але подалі від бомб. У голові була одна думка: як їх урятувати? Вони ж не можуть постійно сидіти в темному укритті.

Ніколи не забуду переляканих заплаканих очей, в яких прочитувалися німі запитання: чому нас хочуть убити? За що?

Не зітреться в пам'яті, як онук-першокласник тулився до моєї доньки і шепотів: "Мамо, куди ми їдемо? Мені ж завтра до школи!". А чотирирічна онучка благально запитувала: "А ми ще повернемося додому?". Вона по черзі хапала свої іграшки і просила: "Може, я візьму з собою хоч кішку?".                          

Знівечене дитинство українських дітей не пробачається. Пригадую, як, цілуючи, відправляючи в невідому дорогу свого тринадцятирічного сина, силоміць відірвала його від себе, штовхнула в машину й швидко зачинила дверцята, щоб він не вирвався, а я щоб не передумала його відпускати. А він все намагався вийти з автівки та кричав: "Я не покину тебе саму тут! Ти ж казала, що я вже дорослий!" І досі в мене таке відчуття, ніби я відірвала від себе шматок себе й намагаюся так жити далі.

Діти поїхали, а я ще довго дивилася їм услід в німому заціпенінні, ніби хотіла щось розгледіти. В одну мить мій дім перетворився на пустку.

Десь там далеко вили безкінечні сирени. Радіо постійно переконувало перейти в найближче укриття. Хотіла молитися, але не могла, – німий відчай та безпорадність поглинули всі думки та бажання. Хотілося кричати. І я, загорнувшись в дитячу ковдру, кричала.  

А наступного дня я вже разом з усіма плела маскувальні сітки, вчилася надавати первинну медичну допомогу, спілкувалася з волонтерами, приймала тимчасово переміщених людей і відправляла їх далі на захід України.

Це допомогло мені створити план дій, визначити свої нові ролі, обов'язки та коло людей. З'явилося чітке налаштування на перемогу в цій війні та стійке маніакальне переконання, що чим більше я буду допомагати всім, хто того потребує, тим швидше зможу повернути своїх дітей та онуків додому. Попри всі жахіття, жодного разу не виникали сумніви в нашій перемозі, бо бачила, що поряд зі мною – тисячі відчайдухів, готових на все. Чого тільки вартує оте відчуття підтримки від знайомих і чужих людей, коли тобі цілодобово телефонують з усіх куточків області, України й навіть із-за кордону та запрошують у свій дім у разі небезпеки.

Ніколи досі я так багато не молилася, не спілкувалася з незнайомими людьми, не виконувала різної суспільної роботи та не вчилася виживати…

Але я лише одна з мільйонів таких самих українок. Перед очима постійно зринають кадри хроніки, як весь народ непорушною стіною стояв перед танками, затуляючи собою дорогу до свого дому, коли якесь паршиве безлике створіння, обвішане до зубів зброєю, підло вночі кралося, щоб зруйнувати наше тихе щастя? Тоді від одного лише погляду українських матерів, здавалося, що навіть небо здригалося, та земля стихала.  

Споконвіків українки стояли за своїми чоловіками-воїнами, підтримуючи їх словом, оберігаючи молитвою. Вони й зараз невтомно надсилають тонни вареників на фронт, плетуть кілометри сіток, возять гумдопомогу, шукають бронежилети, тягнуть мішки з піском на блокпости...  

За 24 години українка може організувати на фронт 30 фур з продуктами, 20 бусів з теплими речами, 10 кілометрів маскувальних сіток, гарячі пиріжки, байрактари та БТРи... і пакуночок улюблених цукерок із маленьким сердечком, перев'язаним рожевим бантиком. Водночас вона не забуває зателефонувати й запитати: “Ти поїв?" чи "Ти в шапці?" А потім... потім українка народжує в бомбосховищі красивих дітей, які з її життєдайним молоком вбирають всю силу волелюбного українського материнського духу… І діти ці змалечку добре знають, якого вони роду-племені.

Українка вільно та правдиво на весь світ говорить мовою, від сили та величі якої холоне кров у жилах, і яку не може не почути Бог!

Уклінно молячись, вона готує вогненні "коктейлі" для ворога, цілодобово волонтерить, мерзне, недосипає, плаче... А потім, співаючи, прикрашає травами бомбосховища, вирощує хліб й, обов'язково, квіти. Її правдиво можна назвати Мадонною XXI надсучасного, але, на жаль, такого продажного століття. А коли закінчиться війна, українка зітре з чола смуток, усміхнеться, щоб приховати втому, причепуриться, одягне омріяну нову сукню, щоб щасливою нести смаколики родині, упевнено ступаючи по своїй вільній рясно засіяній соняшниками українській землі. Але ми ніколи, нічого, нікому не забудемо та не пробачимо. Бо душа болітиме за тих українок, які ходитимуть на могилки своїх Героїв і розповідатимуть, як швидко ростуть їхні діти, онуки, як постає з руїн Україна, як колоситься жовте жито і ясніє чисте блакитне небо... Буде написано сотні пісень і віршів про підлу рашистську війну.

І постане нове покоління українців, яке з Божою волею буде щасливішим на своїй мирній щедрій землі. А вороги пощезнуть. Бо зась рашистській нечисті плюндрувати нашу землю!

Війна триває. Наша боротьба не закінчується. Життя продовжується...  Дивлюся на світлину сина, яку він мені надіслав з далекого закордону, і не впізнаю: на мене дивиться дорослий юнак з уже недитячими великими очима, зі сміливим вольовим поглядом. Ця клята війна змусила наших дітей швидко подорослішати. Без нас. На іншій світлині, як пташенята, притулилися до своєї мами мої онуки. Вони також уже не такі безтурботні, життєрадісні, дзвінкоголосі, як раніше.  

Клята московія понівечила стільки доль! Кожне вбите чи скалічене українське життя сталевим молотом вдаряє по кожній клітині організму. Досі не знайоме відчуття генетичної ненависті до всього московитського зародилося з такою силою, що здатне спопелити весь отой непотріб, який стане на шляху до нашої перемоги. Слава Україні!