Форостян Софія, 11 клас, КЗ "Золотоніська санаторна школа ЧОР"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дробідько Оксана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вона була ще зовсім юною, коли вперше почула цей звук. Спершу здалося, що це грім. Може, злива наближається? Та тоді не знала, що прийшло її таке раннє - доросле життя. У мить, коли небо розірвалось над головою, дівчинка стояла в своєму улюбленому дворі, з іграшкою в руках, ще наївно вірячи, що від всього можна сховатися…

Страх. О п’ятій ранку разом з нею прокинувся глухий звук вибуху. Дивлячись на схід сонця, зрозуміла, що не всміхнеться йому ще довго. Підвал, який раніше здавався нерозгаданою таємницею та відчайдушним страхом - раптом став в’язницею, що заполонив в своїй тіні. Кожен звук, шурхіт -  змушував серце затримуватись, мов стояла на краю прірви. Вона не знала, чи є ще хтось на світі, чи розділяв цей страх хтось, окрім них.

Та через деякий час вони вперше наважились вийти в місто. Пусті вулиці, магазини, навіть парк, в якому вона так любила бавитись з дітьми…

Біль. Та потім в центрі з’явилось багато нових облич. Автобуси переповнені людьми, та лиш згодом дізналась про термін  “мобілізація”. Знайомих бачила все рідше,  від плачу дорослих - їхав дах. Мала вона складала руки, та вдавалась до молитви, сподіваючись на те, що рідних залишать поруч. Друзі… Якось потрапив на очі допис в соцмережі, а там вони, такі щасливі, та до болю рідні. Війна розділила їх, та не змогла зламати душі.

Надія. Після  тисячі днів, коли біль здається звичним, настає момент, коли постає питання: ”Що далі?” Воно не має однозначної відповіді, але стає тим мостом, який веде до неї…

Війна стала реальністю, яка не просто змінила світ навколо, а й трансформувала саму сутність того, що ми  колись називали життям. За ці тисячу днів пройшли шлях, який не піддався б жодній прогнозованій траєкторії. Усе почалося з хаосу - спалаху страху, який паралізував, і болю, що роз’їдав свідомість. Та в серці цього безладдя народилось те, чого ніхто не міг передбачити - надія.

Прийняття. І тепер, коли я озираюсь на ті події, усвідомлюю: та маленька дівчинка, що ховалась від гучних вибухів і затуляла вуха, щоб не чути плач батьків, була я.

Її світ був гіперболізований, кожен звук здавався загрозою, кожен день - боротьбою за виживання. Дитяча свідомість наділяла кожен момент значенням, кожну секунду робила вічністю. Те, що для дорослих було реальністю, для мене набувало неймовірних масштабів. Тепер я розумію, що сприймала все інакше - емоції були гострішими, страх глибшим, а біль незворотним. І хоча цей дитячий погляд може здатися перебільшенням, та він був єдиним способом, яким я могла осмислити те, що відбувалось навколо.

Тепер, дорослішаючи, я усвідомлюю, що саме в цьому гіперболізованому світі була моя правда, тому що для мене все було саме таким, як я це відчувала..