Кісельова Валерія, 10-б клас, ліцей №3 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Понідзельська Марина Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях розпочався 24 лютого 2022 року, коли небо над нашим домом, здавалось, розірвалося від гуркоту. Я була вдома з мамою, коли почула ці страшні звуки. Я не розуміла, що відбувається, але по її очах було видно, що все дуже серйозно. «Війна», — прошепотіла вона, і це слово відразу змінило все. Мій світ, який був сповнений школи, друзів, ігор та мрій, раптом став іншим — жорстоким, страшним і невизначеним.

Перші дні були суцільною панікою. Ми ховались у підвалі, намагаючись зрозуміти, як жити в нових умовах. Я дивилася на маму й бабусю, і в їхніх очах бачила суміш страху та сили.

Вони казали мені не боятись, але як не боятися, коли в тебе забирають все знайоме та рідне?

Ми часто сиділи в темряві й слухали новини, і кожного разу, коли чули, що обстріли наближаються до нашого міста, я відчувала, як серце стискається від страху.

Через кілька тижнів ми змушені були залишити дім. Мені здавалося, що я просто вийшла на кілька днів, але серцем я відчувала, що це назавжди. Ми з мамою поїхали на захід України. Я взяла з собою свою улюблену іграшку — ведмедика, якого мені подарував тато на день народження.

Він залишився вдома захищати наше місто, і кожного разу, коли я обіймаю свого ведмедика, я думаю про нього.

Наше нове життя було дивним. Ми жили в маленькій кімнаті разом з іншими родинами, які також втекли від війни. Усі ми були різними, але об’єднаними одним — бажанням повернутися додому. У цьому новому світі я знайшла нових друзів, дівчат і хлопців, які теж втратили свої домівки. Ми разом ходили в школу, допомагали один одному вчитися, але найголовніше — разом мріяли про те, що скоро все скінчиться і ми знову побачимо свої домівки.

Кожен день війни здається довгим і важким. Я часто згадую, як ми з татом гуляли в парку, як він обіцяв мені, що після зими ми поїдемо до моря. Тепер же я лише можу мріяти про це, бо тато захищає нас від ворогів, а ми з мамою намагаємося жити далі. Кожного разу, коли я чую новини про бої, молюся, щоб усе було добре з ним і з усіма нашими солдатами.

Попри страх і невизначеність, я зрозуміла, що війна змінила мене. Я стала сильнішою. Я навчилася цінувати найпростіші речі: обійми, посмішки, мирне небо. Те, що раніше здавалося буденністю, тепер стало найбільшою мрією. Я також зрозуміла, що ми — сильний народ. Я бачила, як люди допомагають один одному, як всі об’єдналися задля перемоги. Це дає мені надію, що ми обов’язково переможемо.

1000 днів війни — це 1000 днів болю, втрат і страху, але також 1000 днів моєї боротьби і мого дорослішання. Я більше не та маленька дівчинка, яка думала, що світ завжди буде безпечним і справедливим. Але я також зрозуміла, що є щось більше за страх — це любов до рідної землі, до свого народу і віра в те, що світле майбутнє обов’язково настане.

Мій шлях продовжується. Попереду ще багато випробувань, але я знаю одне: я ніколи не здамся. Ми не здамося. І одного дня, коли війна закінчиться, ми всі повернемося додому. І тоді, обійнявши тата, я знову відчую той самий спокій і радість, які забрала у мене війна.