Кобзар Марина, 15 років, учениця 10-го класу КЗ «Ліцей №35» КМР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Богун Ганна Євгеніївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Як і багато доленосних подій, війна прийшла до українців неочікувано. Моя родина не була виключенням. Ми відмовлялися вірити, що така страшна доля може спіткати нашу рідну Україну! Страшні події, що розпочалися 24 лютого, закарбуються у нашій пам’яті назавжди, адже вони змусили змінити усе! Змінити сенс нашого життя, мислення, світогляд, цінності, прагнення.

Зникла впевненість у завтрашньому дні і здавалося, що страх стане постійним супутником. Хотілося вірити, що на наступний день, тиждень це скінчиться, бо таке може відбуватися лише із поганими людьми у найгіршому сні. Але в реальність повертало усе навколо нас: кілометрові черги на автозаправках, натовп у магазинах, де кожен намагався скупити якнайбільше їжі та засобів гігієни, а також предметів першої необхідності, загальна паніка, яка посилювалася із кожним гучним звуком, та невтішні новини з радіоприймача у маминій машині.

Прокинулися близько шостої ранку від дзвінка моєї хрещеної, що повідомила батькам страшну новину. Рішення прийняли за 10 хвилин. Зібравши документи, гроші та найнеобхідніші речі, ми сіли у мамину автівку. Тато нас обійняв, поцілував та перехрестив, сказавши, що приїде до нас, як тільки вирішить свої питання на роботі. Мама заїхала до себе в офіс, написала заяву на відпустку, а ми з братом чекали у машині, нервово споглядаючи з неї в усі боки.

Я чула, як мама, плачучи у слухавку, просила їхати з нами дідуся та бабусю, а коли після однозначного «ні» вона розридалася, то таке пронизливе «мам, пап, я вас люблю», остаточно заставило змокріти і мої очі. Ця фраза, немов блискавка, потрапила у самісіньке серце. Адже тут залишалося найдорожче – мої рідні.

Шлях на захід України (а саме туди було вирішено їхати) був дуже складним і нервовим. Мама не так давно отримала права, тому не була ще таким впевненим водієм, як, наприклад, тато або дідусь. Але вона намагалася це не показувати, хоча я кожною клітинкою відчувала це. Голі поля та чорні похмурі дороги не налаштовували на оптимізм. Затори, аварії, військова техніка, виложені нашвидкоруч блокпости – така реальність наштовхувала на сумні думки. Ми з братом заснули… Прокинулися від незрозумілого шуму та криків. Як з’ясувалося потім, у Кіровоградській області у нас скінчився бензин, а на заправках його теж не було. Якийсь чоловік, що теж прямував на захід з Харкова, погодився продати нам пального. Почуття безвиході заставило нас повертатися додому. Вже десь під Дніпром нас зустрів тато, і ми поїхали до дідуся та бабусі в селище міського типу Аули, що кілометрів за сорок від Кам’янського.

Знаєте, спочатку я проклинала рашистів, що не можуть піти проти свого президента, потім злилася на нашу владу, яка не змогла запобігти цій події. А потім зрозуміла: жити, кохати, сміятися, плакати, обіймати, підтримувати, відчувати – ось що дійсно має цінність!

Оскар Вайлд у моїй улюбленій книзі «Портрет Доріана Грея» зазначав: «Справжню цінність має лише те, що не є вічним». Проживши декілька місяців у селі, я дізналася, що дідусь хворий на рак. І тепер я розцінюю війну, як додаткову можливість побути поряд з ним! Злість вже не з’їдає мене, я просто впевнено чекаю на перемогу, допомагаючи тим, чим можу. Спочатку ми ходили у місцевий клуб плести сітки, потім скупали і відвозили з мамою вермішель швидкого приготування, якої тоді не було у супермаркетах міста, а у сільській крамниці наявна, влітку з бабусею консервували та передавали хлопцям на передову. Повернулися додому і я сумлінно навчаюсь!

Ми увесь час за чимось женемося, забуваючи просто жити. Але попри війну ми маємо жити, боротися і перемагати, бо ми, українці, того варті!