Назимко Валерія, 16 років, учениця 11-го класу гімназії №15 м. Новомосковськ, Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Здравило Тетяна Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Людина приходить у цей світ для щастя та добробуту. Вона намагається все зробити для цього. Особливо їй потрібні сприятливі умови: мир і спокій. А все інше: навчання, знання, уміння й досвід - людина набуває з часом.

І все так і було до двадцять четвертого лютого. Але, на жаль, усі наші плани та мрії було зруйновано - розпочалася повномасштабна війна росії з Україною. Як жити далі? Що робити?..

Ми з родиною весь час спостерігали за новинами по телевізору і в соціальних мережах. Розуміли, що ворог вирішив знищити український народ, а територію України загарбати собі. Було страшно, ми були розгублені, але вірили, що зовсім скоро все закінчиться. Та… війна не закінчувалася.

Страждали люди в інших областях, тому я ще не усвідомлювала всієї трагедії. І тільки коли на власні вуха почула потужний вибух і на власні очі побачила червону заграву, усвідомила, що небезпека поруч. Рашисти дібралися і до моєї домівки. Звичайно, я відчула величезний страх, біль, розпач. Хотілося кричати, плакати, проклинати вбивць і руйнівників наших міст і сіл. Та сльозами горю не допоможеш. Потрібно було діяти.

І ми діяли. Перш за все, зібрали кошти та відправили їх для Збройних Сил України. У нашому місті було створено центр допомоги біженцям. Моя родина долучилися до збору одягу, взуття, засобів гігієни, продуктів харчування для людей, які вимушені були покинути свої домівки в гарячих точках і влаштуватися жити в нашому місті. Таку допомогу ми надаємо постійно.

Життя моєї родини, як і багатьох інших, повністю змінилося з початком повномасштабної війни. Безкінечні сирени тримають нас у постійному напруженні. Навчання школярів проходить то онлайн, то офлайн, що не дає можливості повною мірою отримувати знання, спілкуватися.

Я розумію, що життя, яке було до війни, вже ніколи не буде таким. Відчуваю, що наші містяни стали дружнішими, добрішими. Усіх нас об’єднав не тільки спільний біль на душі та в серці, але й віра в нашу Перемогу.

З початку війни найбільше мене приголомшили звірства рашистів, які вони скоїли в Бучі, Гостомелі, Ірпені.

Фашистам-терористам немає прощення! І наступні покоління українського народу завжди будуть про це пам’ятати.

Сумно розуміти, але сьогодні миру в нашій країні немає. Однак кожен на своєму місці зробить усе для того, щоб якомога швидше знищити ворогів-загарбників і зажити новим мирним життям. Ми продовжуємо вірити і сподіватися, що наші воїни обов’язково переможуть. Щиро вірю! Вірю, що настане мир у нашій рідненькій Україні. Знаю, що ми зможемо все відбудувати! Хочу, щоб мій випускний був справжнім, в улюбленій школі, щоб сльоза покотилася від щемливих слів учителів та батьків, а не від жахіття, що несе війна…

Слава Україні! Героям Слава!