Батько Олександри загинув на сході країни, коли добровільно пішов відстоювати її незалежність. Через дев’ять років війна змусила їх тікати з рідного дому на Херсонщині

Мені 29 років, у  мене є чоловік і двоє діток. Ми з маленького містечка Берислав. 

Для мене війна була таким шоком! Взагалі не вміщалось в голові, що це за країна - агресор, що це за люди. Їх взагалі не назвеш людьми, тому що скільки жорстокості ми не бачили. Я не могла уявити, що з такою жорстокістю звичайна людина може відноситись до іншої людини.  

В перший день війни ми виїхали з Миколаївської області в село. Допустили таку помилку, як і більшість наших людей. Там ми знаходились місяць в окупації без світла, без води, без зв’язку. Ми місяць там побули і поїхали назад додому в Борислав, ось тоді була важка дорога. Було страшно, було важко. Через кожні 50 метрів – блокпост. Обшуки і допитування: чому ми їдемо, навіщо. Побувши вдома місяць, ми зрозуміли, що не можемо знаходитись вдома.

Для мене перше - це діти, я за них переживала. Боялась за чоловіка, щоб його не забрали російські військові. Ми з чоловіком – вчителі. Розуміли, що нас чекають пропозиції про залучення до співпраці в російських школах. Ми йшли по вулиці з дітьми і розмовляли пошепки про любов до нашої країни, про патріотизм. 

Я озиралась, і у мене бігли мурашки по тілу, тому що ми знаходились в своїй країні, на своїй землі, у своєму домі, але не могли вільно про це говорити. Це дуже страшно. 

Ми в один момент зібрали речі в одну валізу зі сльозами на очах і виїхали. Була одна більш-менш нормальна дорога через Давидів Брід. Нас так жорстко не провіряли, бо в машині були діти.  Ми виїхали і знаходимось зараз у Кривому Розі Дніпропетровської області.

Було дуже багато теплих зустрічей, багато теплих людей, які віддали свою частинку душі, частинку тепла. Хтось допоміг з житлом, хтось допоміг порадою, і це склалось в таку картинку, що все-таки біда об’єднує людей. У нас все є, ми не потребуємо  чогось такого глобального. Є люди, які допомогли нам з житлом. Мама моя їхала сюди, і їй люди пересічні допомогли. Брат мій їхав з жінкою і грудною дитиною були, але вийшло так, що люди відгукнулись. 

Нашу родину дуже поранила ця війна.  Це була для нас така спільна біль, рана, тому що ми на собі відчуваємо війну вдруге, і горе в нашій родині - вдруге. 

В 2014 році мій батько-доброволець АТОшник загинув в Донецькій області. Пройшло вісім років, а на тому самому місці досі йдуть бої і досі гинуть чоловіки, батьки, сини - це дуже боляче. 

З нетерпінням чекаємо визволення нашої Херсонщини і повернення додому. Я все одно дивлюсь зі світлою надією в майбутнє. Сподіваюсь, що це швидко закінчиться і люди об’єднаються у відбудові країни. Ще нам багато потрібно буде вкладати, і багато залежить від кожного з нас.