Я соціальний працівник. Жила в Гуляйполі Запорізької області з чоловіком і дітьми. Коли над містом почали кружляти літаки, ми виїхали на евакуаційному автобусі до Запоріжжя. Забрали з собою маму, бабусю і дядька. Батько залишився вдома. Він наглядає за будинками і годує домашніх тварин, не тільки наших, а й інших людей, які виїхали. 

Ми мешкаємо у школі-інтернаті. Зі мною, чоловіком, дітьми, мамою, бабусею і дядьком живе чужа жінка з Оріхова – дуже важко всім разом. Ми заважаємо одне одному. Чоловік працює, а я ні, оскільки боюся залишати дітей, адже в Запоріжжі бувають прильоти. 

Тяжко від того, що наше рідне місто росіяни зносять з лиця землі. У ньому, мабуть, жодної вцілілої будівлі не залишилося. Багато людей розпрощалися з життям. Нещодавно загинув знайомий хлопчик. 

Дуже хочеться додому. Мені шкода бабусю. Їй 85 років. Це друга війна, яку вона переживає. 

Жодне свято не приносить радості. Цей Новий рік будемо святкувати тільки заради дітей. Їм нелегко через відсутність спілкування з друзями й однокласниками. Спочатку були в ізоляції через коронавірус, а тепер – через війну.

Я час від часу їжджу додому, щоб провідати батька. Страшно, але в Гуляйполі стає краще на душі. 

Дуже хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Я вірю в те, що ми переможемо. Хочеться повернутися додому й відбудувати своє місто.