Зеленець Ярослав, 11 клас, Опорний заклад "Оржицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені І.Я.Франка Оржицької селищної ради Полтавської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маліченко Лілія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року. Прокидатися не дуже хотілося. Думка про сім уроків солодко шепотіла лишитися під ковдрою, але запах печеного хліба, що долинав із кухні, пересилив це. Перший вибух ми почули доволі віддалено та приглушено. Батько нервово почав перемикати канали.

До того часу я вже прямував до кухні, коли почув, як мама запитала, що сталося. Тато хрипло відповів: «Війна!»

Післяобіддя, сонце на диво лагідно гріло, даючи забути про ранкову паморозь. За декілька днів після початку війни односельців мобілізували, але… Білозерка (рідне селище на Херсонщині) була вже втрачена, і невдовзі ми з батьком поїхали по тіла. Напевно, перший раз, коли я побачив російських військових –  у формі,  з автоматами – не злякався. Усередині будинку стояв сирий та затхлий запах, що й дихати було важко, але то не найгірше, що мені довелося пережити того дня: просто на підлозі, накриті ганчірками, лежали десь із десяток тіл.

Батькові наказали написати, що вони померли від ковіду чи ще якоїсь хвороби, хоча в одного була розчавлена танком голова.

Був 66 день перебування в окупації. Я це добре пам’ятаю!  Залишатися в селищі було небезпечно, та й жити під ворогом не було сили. Родина вирішує виїжджати за будь-яку ціну. Шкільний портфель був заповнений одягом та деякими медикаментами,  у кармані заряджений  телефон – це все, що я взяв. Стара гітара, що подарував дядько, десятки моїх малюнків, декілька виробів із дерева і моя колекція монет, які я отримав від діда, залишилися там, у минулому житті. Ми виїхали рано. На блокпосту в Білозерці перевірили батькові документи, заглянули на заднє сидіння до нас із матір'ю та тримісячною сестрою, але все ж пропустили. Проїжджаючи центральною вулицею селища, я її не впізнавав: вигорілі та місцями зруйновані будинки, людей не видно.  

Проїхали ми й через «Фабрику» – великий ТЦ, де ми класом дивилися «Захара Беркута», відвідували різні атракціони. Але зараз… «Фабрика» вигоріла. Де ти, моє безтурботне дитинство, за якими далями?!

Далі були дороги й сотні машин, число яких росло із кожним випаленим селом та зруйнованою дорогою. Уже в Миколаївській області змогли трохи видихнути. На щастя, завдяки добрим людям та родичам  приїхали в Плехів. Не думав, що будемо тікати на Полтавщину, а не приїжджати в гості, як мріяли колись.

Навіть пройшовши окупацію та побачивши всі ті жахи, я лишився доволі «зросійщеним». Але нове оточення, школа, цікаві  знайомства все більше виводили мене на шлях українства.

На той час я вже говорив виключно українською та й здебільшого перейшов на національні платформи. Десь середина дня, відео в стрічці, змінюються ігри, пісня… Стоп! Пісня? Повертаюся до неї: зрадник, дудка, месія. Дуже непогана, можна повний текст? Шукаю по словах, не та, і це не воно, знайшов! Почекайте... Тут цілий альбом? Гурт «МУР»! Так,  що в них ще є? Тичина, Сосюра, Багряний, Симоненко… Щось до болю знайоме, тільки що? Відчуття справжнього українства в мені.

З’явилася мрія: хочу побувати на концерті цього неординарного гурту, що почав гастролювати містами України.

Ось так проходять дні за днями у відносній безпеці. Батько працює, сестричка Настя підростає, я навчаюся в 11 класі. Маю можливість спокійно  поглянути на той шлях, який пройшов за такий великий, але в той же час і короткий проміжок. Що таке тисяча днів? Неповних 3 роки. Це довгий чи короткий шлях для хлопця шістнадцяти років? Але точно не той, який треба було пройти мені, моїй трирічній сестрі та хворій матері, що має проблеми з ногами.

Проте це наш терновий шлях. Ми його пройшли, багато пережили, та вижили, загартувалися. 

Але ще попереду незліченна кількість тисячаденних моментів, і їх я збираюся прожити, пам’ятаючи одне важливе гасло: «Україна починається з мене». Маю грандіозні  плани на майбутнє, яке обов’язково буде мирним, світлим, щасливим.