Шеламов Кирило, 11 клас, Новопокровський опорний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Данильченко Анастасія Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала нас неочікувано, зранку. У перші дні повномасштабного вторгнення ворога на нашу територію було особливо страшно. Зараз страху не менше, але ми впораємося. Я вірю у це. Пам’ятаю, як сьогодні, перший ранок війни. Я прокинувся від страшних звуків. Спочатку думав, що то гроза дуже сильна, але батьки сказали, що почалася війна. До нас приїхали родичі, ми всі були в одній кімнаті. Спав я в одязі, на всяк випадок, та інколи не міг заснути через тишу. Коли ми чули вибухи, то одразу йшли до погреба. Було там не дуже затишно, але з часом ми його облаштували максимально комфортно, і перебувати там стало краще. Мене заспокоював або перегляд відео на ютубі, або читання.

На той момент я читав «Гаррі Поттера», можна сказати оберігав себе від стресу в тому магічному світі. Я навіть звик до погреба, я відчував себе там в безпеці. Ночувати в дім я повернувся, напевно, через 3 місяці.

І ось я вже ночую в своєму домі, але не прям дуже безпечно себе відчуваю. Я намагався не думати про навколишні події, хоч інколи. Але не виходило. Одного вечора ми почули дуже гучні вибухи. Всі одразу побігли до погреба. В один момент я з батьком побачив зарево. Кілька секунд – і нас ніби силою притягнуло до землі, було надзвичайно страшно. Пригадую ще один епізод. Я у себе в кімнаті, на вулиці ніч. І тут пролунали вибухи. Думаю про себе: «Якщо бабуся піде в укриття, я –  за нею». Бабуся в той час спала в іншій кімнаті. Зранку я прокинувся, а вона мені сказала, що також чекала, щоб піти зі мною до погреба, але я не вийшов з кімнати, тому вона заснула. Потім з нею посміялись з цієї ситуації.

Взагалі я позитивна людина, і в такий складний час намагався зробити так, щоб хоч хтось із моєї родини посміхнувся.

Наприкінці травня мою маму забрали в лікарню, бо вона була вагітна,  і в неї відійшли води. Ті дні, коли моя мама була в Харківський лікарні, я сильно за неї переживав. Боявся, що там може бути прильот. Але, на щастя, все оминулося, моя мама приїхала з лікарні з сестричкою, живими і здоровими. Та досі з острахом згадую ті мої думки та переживання.

Ближче до кінця 2022 року я почав хоч кудись виходити. До цього страшно було покидати домівку, де я відчував себе у безпеці. Думки про війну дуже нагнітають, хвилюють.

Тому я вирішив відволікатися від них наскільки це можливо. Я відновив тренування з волейболу. Знайшов себе в музиці, оскільки дуже люблю грати на гітарі. Пізніше почав вивчати англійську. А в цьому навчальному році я максимально занурився в навчання, бо маю складати НМТ. І, дійсно, заняття іншими справами досить-таки відволікають від того жахіття, і вже не так страшно, коли чуєш вибухи. За ці 1000 днів я пережив багато різних подій. Деякі дуже вплинули на мене морально, але можу зробити висновок, що я став більше приділяти часу своїй сім’ї, друзям, бо розумію, що, на жаль, це може бути наша остання зустріч. 

Війна змусила цінувати кожну мить життя, кожну хвилину, проведену з рідними людьми, та і взагалі дивитися на світ по-іншому.

Я вірю в перемогу. Я хочу перемоги… Хочу тиші… Без вибухів, без крові, без сліз… Хочу повернутися до того життя, яке було «ДО» і яке ми так не цінували. Це найзаповітніша мрія, і не тільки моя. Про це мріє зараз кожен українець…