Ярова Катерина, учениця 9 класу Комунального закладу «Дергачівський ліцей №3» Дергачівської міської ради Харківської області

Вчитель, який надихнув на написання есе - Гилун Вероніка Олександрівна

Війна. Моя історія

Ранок. 24 лютого. Один з найжахливіших ранків в історії українського народу. Розгубленість, паніка, страх, нерозуміння того, що відбувається. Ми - українці, взагалі не мали уяви, що робити, куди подітися? Чому саме ми, в чому наша провина? Перші відчуття були настільки сумбурними, а усвідомлення дійсності взагалі прийшло не відразу. Особисто мене охопило відчуття ступору, наче це сон.

Небо здавалося сірим, хоча того, найдовшого по відчуттях дня, світило сонце. Все було мутним, нечітким. Кожне почуте мною слово взагалі ніяким чином неможливо було усвідомити,  змиритися з ним. Найдивніше те, що саме у цей момент, саме тоді коли мій мозок зрозумів, що все це реальність, не з’явилося почуття тривоги та паніки.

В голові розуміння того, що життя розділилося на до та після, а десь там, в глибині душі-безодня. Для мене цей день був початком кінця. Завжди вважала нісенітницею міфи, які стверджували про початок великої війни та кінця світу. Проте цей ранок змусив думати зовсім по іншому.

Кожному довелося попрощатися із щасливим та мирним життям. Розпочалася кровопролитна боротьба за свободу України. Почалася війна.

Повномасштабне вторгнення остаточно перекреслило усі плани на майбутнє. Питання, які стосувалися нашого повсякдення, миттєво перестали бути актуальними. Для всіх на першому місці було саме вижити та не допустити смерті своїх близьких, хоча тоді передбачити це було неможливо. Хтось намагався тікати у більш безпечні регіони нашої країни або ж виїжджати за кордон.

Люди взагалі не розуміли, що вони коять. Усі сідали за кермо та їхали в нікуди. Звичайно ж, деякі обрали план б: залишитися вдома, на своїй землі, бо не мали можливості виїхати за межі свого міста, яке потерпало від безкінечних обстрілів. Особисто моя родина обрала перший варіант-їхати куди подалі. Проте знову ж таки, не знаючи куди.

Ця війна, яка йде вже понад 10 років - це справжній, жорстокий та кровавий геноцид українського народу. Геноцид, який приніс за собою горе та велику кількість смертей невинних людей. У порівнянні з іншими дітьми, війна взагалі майже ніяким чином не торкнулась мене та моїх близьких. Кожного вона зустріла по -різному. Комусь постукала у двері разом із стражданнями, великим горем та смертю. Дивлячись на історії людей, які пережили окупацію, які бачили це не з екранів телевізору, а на власні очі, серце розривається на мільйони уламків.

Особисто мені дуже болить у глибині душі, коли я дивлюсь на фотографії наших реалій: діти народжуються у метро та підвалі, розгромлені вщент будівлі, драмтеатр з великим написом "Діти", наш дергачівський будинок культури, у якому я провела велику частину свого життя.

А особливо моя душа розривається за дітей, які втратили своїх батьків через цей безжалісний терор. Очі наливаються сльозами, коли починаю уявляти наскільки важко дитині на душі, наскільки важко продовжити жити далі, змиритися з цим. Це неможливо.

Війна показала та довела нам те, що цінувати кожну мить край важливо. Кожний сонячний ранок, кожну секунду, коли на наших обличчях з'являється широка посмішка. Кожний момент, коли ми можемо спокійно вийти на вулицю прогулятися парком.

Також ця війна зробила нас значно сильнішими. Кожен українець загартував в собі сильний та незламний дух. Життя - це така річ, яка завжди робить для нас купу випробувань. Життя не складається лише з білих смуг. Набагато частіше воно кидає нам виклик. На нашому шляху часто випадають чорні смуги, саме які і роблять нас сильнішими та сміливішими.

Для кожного з нас ця найжахливіша подія, насамперед навчила цінувати це життя, ловити кожну його мить, вдихати його як в останній раз. Ми навчилися не відкладати речі на потім, навчилися не чекати якоїсь нагоди. Життя, воно настільки коротке, не встигнеш і оком кліпнути як воно закінчиться.

Я вважаю, що кожен з нас заслуговує на мирне, щасливе та наповнене радісними моментами життя. Тому, давайте почнемо робити своє життя самі, наповнювати його, не лишати пустим. Бо коли це робити, як не зараз?