Садченко Валентина, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський університетський ліцей Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Валійова Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір. 23 лютого 2022 року. Звичайний день, чи не так? Усі стомлені за день уже відпочивали в ліжку та планували завтрашній день. Я, наприклад, повинна була піти до стоматолога, у моєї мами повинен був бути перший день на новій роботі. І, здається, все, як завжди. Але на ранок наше життя змінилось. Змінилося назавжди.

Насправді, тоді ми ще цього не усвідомлювали. «За що?» – це питання, як тяжка ноша, буде висіти над кожним українцем дамокловим мечем. Напевно, ніхто й ніколи не зможе дати на нього відповідь.

У той день я прокинулась о п’ятій ранку від пострілів. Підсвідомо  розуміла, що так, це почалось, те, чого ми всі найбільше боялись останніми днями, – війна.

Але  довго не могла прийняти це, до останнього відкидала такі думки.

Усе, що я тоді відчувала, – це страх та нерозуміння того, що відбувається. Більша кількість моїх родичів та друзів у паніці покидали місто. Ми з моїми батьками довго не знали, що ж робити нам. Удень здавалося  не все так погано: ось на вулиці сонечко, пташки співають, усе так спокійно. Але як тільки починало темніти, мовби все зло виходило назовні: знов ставало страшно, хотілося скоріше прокинутися від цього нічного кошмару.

І так проходив кожен наш день. Доки одного ранку, коли моя мама гуляла з собакою та розговорилася з однією дівчиною, яка, зрозумівши ситуацію, дала одну, на перший погляд, звичайну пораду.

Вона сказала, що треба просто сісти, зважити всі «за» і «проти»  та чітко визначитися, залишаємось ми  чи ні-і стане легше. Ось ми й вирішили. Залишаємося. І справді… як камінь з плечей.

Отже, з того дня й до сьогодні ми живемо та допомагаємо, як можемо, нашому незламному Харкову.

Усі дні проходили, як в тумані. Ніхто не знав, яка зараз дата, яка година, все життя ніби перевернулося з того самого дня. Усі були на нервах: тривога, що не давала покою не тільки пронизуючим звуком на вулиці, а й тривога, що не давала покою в серці.

За наших рідних, друзів, усіх, хто покинув свої домівки та навряд чи зможуть та захочуть повернутись. За наших воїнів, що віддають своє життя задля всіх українців. За всіх.

Я була звичайною дитиною, вірила в Діда Мороза, в казки, але ніколи не могла повірити у війну. Не вірила навіть тоді, коли танки проїжджали по вулиці за моїм домом, не вірила, коли пролітали безпілотники, не вірила, коли снаряди попадали в сусідні домівки, не хотіла і не хочу вірити зараз.

Чому в 21-ому столітті справді таке відбувається? Чому якомусь шизофренічному дідусю просто захотілося почати руйнувати нашу країну?

Я не політик, не філософ, але точно можу стверджувати, що це, як мінімум, просто неприпустимо. Неприпустимо, що хворий на голову президент сусідньої країни вирішив, що нас треба від чогось захищати, тому дав наказ своїм військам зайти до нашої країни та почати вбивати звичайних людей, які не мають до цього ніякого відношення.

Коли  згадую ці дні, мене охоплюють дуже дивні почуття. Багато з подій я вже забула, кажуть, таке буває після пережитих стресових ситуацій. Але  ніколи не забуду, як ці потвори вкрали моє дитинство.

Та все ж таки життя неможливо поставити на паузу, неможливо перемотати назад, тому попри все, що відбувається зараз, потрібно продовжувати жити. Хоч і страшно засинати вночі, хоч і пече очі після вечірнього випуску новин, хоч і постійні втрати дають знати про себе десь глибоко в серці. Життя неможливо повернути, але змінити його може кожен.

Ці тисячі днів навчили нас тому, що боротьба за свою націю та свободу – це шлях, який ми готові пройти до кінця.