Була дома у м. Миколаєві. Це була ніч, і я спала. Прокинулась від громких звуків. Тут заходить син, я кажу, "що ви там шумити, ніч на дворі", та він каже: "Мама, це не ми". А далі все, як у тумані. Читаємо інтернет і це по всій країні.

Жили в підвалі два місяці після постійних обстрілів. Страх купатись, бо в любу годину може бути тревога і обстріли. Страх пійти до магазину. І одного разу ледь до дому добігла. Коли у місті не було води, приходилось добувати ії. Переїзд з тваринами у прихисток. 

11 березня наш район дуже постраждал і дім теж. Тоді я і моя сім'я пережили сильний страх. Мій син казав, що я вже думав, що в свої 20 років умру. Після цього ми перебрались з квартиру у підвал.

Проблеми були тільки з водою, коли її не стало. Потім воду стали підвозити сусіди. Дякую вам щиро за це. Ми допомагали разом усією родиною, як волонтери. Ми були и тримаємось разом. Тільки наш кіт нажаль пропав у притилку, де ми разом перебували.

Працювала в сфері обслуговування, там і працюю. Професію змінила би, но поки не знаю на яку.