Кошкіна Дарія, ВСП "Фаховий коледж харчових технологій та підприємництва ДДТУ"

Студентка II курсу групи ПТБ - 21 1/9 спеціальності "Підприємництво, торгівля, та біржова діяльність"

Викладач - Штепа Олена Миколаївна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Колись, біля невеликого містечка,

Жили брат з сестрою неподплечку.

Вони були зовсім малесенькі,

Звали їх Іван і Олесенька.

Полюбляли дітки босоніж бігати по полю,

І зовсім не думали про подальшу свою долю...

Жили лише дитячими мріями

І не замислювалися над бойовим діями.

В один із сонячних днів

Довелося людям пізнати, що таке біль

Почали чути звуки стрелища

І хутко кидати пусті свої жилища.

Тоді мати готувала сніданок своїм дітлахам,

Як тут біля вікна "ба-бам"

І підірвалась земля прямо біля їхньої хати,

Кричала матір: - Усім лягати!

Іванко та Олеся попадали до підлоги,

Закрили руками вуха, почали тремтіти ноги,

Дівчинка подивилася на брата,

Щось хотіла йому сказати...

По щоках сльози бігли рікою

Брат сказав "Тихіше, сонечко, я завжди буду з тобою"

Вона повірила його словам,

Відчула теплі дотики по своїм рукам.

Дітлахам зовсім нічого не лишилось,

Лежати тихо і сподіватися на диво

"Люба моя, я тобою пишаюся!"

Хлопець підбадьорював сестру, хоча розумів, як зараз все жахливо.

Пролунали слова матері:

"У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля

Ми не будемо тікати,

Щоб не підносила нам доля!"

Страх охоплював маляток,

Щодня перед сном, вони прощались

І молили янголяток,

- хоч би вранці ми по прокидались...

І так йшов день за днем,

Весна за весною...

За вікном все горіло вогнем.

"Олеся, нам треба прощатись з тобою"

Адже виріс той хлопчик,

Що мріяв керувати літаком,

Зараз, на жаль, ніякий не льотчик

Став хоробрим юнаком.

Якось, дощовим днем хату довелось залишати,

Йти Батьківщину захищати

- Забрали брата воювати.

Лишилися тепер наодинці донька і мати.

І здавалося, той дощ лив місяцями.

- Синку, синку, ти завжди у серці з нами

- Братику, я так сумую без тебе...

Лунали крики, мов серце вирвалося із себе.

Одним ранком хмарним

Вже і життя здавалося марним,

Адже кожен день охоплював все більший страх,

А бомби все вибухали на ярах.

Мати сиділа у вікна,

І чомусь заплакала вона

Одна з хмаринок навіяла її образ рідний нині

Повиступали си́роти по спині,

Блакитне небо - немов його прозорі очі

Які приходять їй у снах кожної ночі,

Примарились і ті риси обличчя,

Які щезли з приходом опівніччя

Йшли роки, страшніше ставало життя,

Але все діло в Олесених передчуттях,

Вона вірили, що прийде всьому кінець

І підуть вони з братом під вінець...

Сонячний день стояв на дво́рі

І всі ті люди, що були у горі

Не почули звичних їм звуків бомбардувань,

Це значило, що прийшов кінець усіх людських страждань.

Це було свято для всієї країни

- Нашої незалежної, тепер вільної України

Гордо солдати повертались додому

Щоб ми робили без них? Кому це відомо?

Олеся із мамою на подвір'ї чекали

Свого захисника, який, здавалося, зроблений будь-то із сталі

Тихо молились подумки собі:

Хоч би живий, хоч би не здався в боротьбі...

Несуть його побратими на пле́чах труну,

Там Іван вже в непробудному сну

Побачила Олеся, просто не повірила очам,

Мороз пронісся по її плечам,

Мати же впала,

Додолу припала

- Чому саме він?

- Чому мій ріднесенький син?!

Серце материнське облилося кров'ю,

Зветься це - батьківською любов'ю,

Вона не змогла змиритись з цим ударом долі,

Так і поховали її у безлюдному полі

Могили їхні з сином були поряд,

Так правильно було вчинити, на Олесин погляд,

Вона горем розбита дівчина, зовсім ю́на

За що ж їй проблем ціла дюна?..

Вітер змін розвивав білі кудрі дівчини́,

Горе зламало її, болісно було донини

- Як далі в самоті тепер жити?

- З ким сумну та радісну мить ділити?..

На тім ж кладовищі сидів хлопчик весь у сльозах

Склонилась Олеся над ним: "Який в тебе стався жах?"

- У мене, тьотю, загинули всі, не залишилося нікого...

- Сонечко, тоді тепер я буду з тобою!