Дарія, ВСП "Фаховий коледж харчових технологій та підприємництва ДДТУ"

Студентка II курсу групи ПТБ - 21 1/9 спеціальності "Підприємництво, торгівля, та біржова діяльність"

Викладач - Олена

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Колись, біля невеликого містечка,

Жили брат з сестрою неподплечку.

Вони були зовсім малесенькі,

Звали їх Іван і Олесенька.

Полюбляли дітки босоніж бігати по полю,

І зовсім не думали про подальшу свою долю...

Жили лише дитячими мріями

І не замислювалися над бойовим діями.

В один із сонячних днів

Довелося людям пізнати, що таке біль

Почали чути звуки стрелища

І хутко кидати пусті свої жилища.

Тоді мати готувала сніданок своїм дітлахам,

Як тут біля вікна "ба-бам"

І підірвалась земля прямо біля їхньої хати,

Кричала матір: - Усім лягати!

та Олеся попадали до підлоги,

Закрили руками вуха, почали тремтіти ноги,

Дівчинка подивилася на брата,

Щось хотіла йому сказати...

По щоках сльози бігли рікою

Брат сказав "Тихіше, сонечко, я завжди буду з тобою"

Вона повірила його словам,

Відчула теплі дотики по своїм рукам.

Дітлахам зовсім нічого не лишилось,

Лежати тихо і сподіватися на диво

"Люба моя, я тобою пишаюся!"

Хлопець підбадьорював сестру, хоча розумів, як зараз все жахливо.

Пролунали слова матері:

"У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля

Ми не будемо тікати,

Щоб не підносила нам доля!"

Страх охоплював маляток,

Щодня перед сном, вони прощались

І молили янголяток,

- хоч би вранці ми по прокидались...

І так йшов день за днем,

Весна за весною...

За вікном все горіло вогнем.

"Олеся, нам треба прощатись з тобою"

Адже виріс той хлопчик,

Що мріяв керувати літаком,

Зараз, на жаль, ніякий не льотчик

Став хоробрим юнаком.

Якось, дощовим днем хату довелось залишати,

Йти Батьківщину захищати

- Забрали брата воювати.

Лишилися тепер наодинці донька і мати.

І здавалося, той дощ лив місяцями.

- Синку, синку, ти завжди у серці з нами

- Братику, я так сумую без тебе...

Лунали крики, мов серце вирвалося із себе.

Одним ранком хмарним

Вже і життя здавалося марним,

Адже кожен день охоплював все більший страх,

А бомби все вибухали на ярах.

Мати сиділа у вікна,

І чомусь заплакала вона

Одна з хмаринок навіяла її образ рідний нині

Повиступали си́роти по спині,

Блакитне небо - немов його прозорі очі

Які приходять їй у снах кожної ночі,

Примарились і ті риси обличчя,

Які щезли з приходом опівніччя

Йшли роки, страшніше ставало життя,

Але все діло в Олесених передчуттях,

Вона вірили, що прийде всьому кінець

І підуть вони з братом під вінець...

Сонячний день стояв на дво́рі

І всі ті люди, що були у горі

Не почули звичних їм звуків бомбардувань,

Це значило, що прийшов кінець усіх людських страждань.

Це було свято для всієї країни

- Нашої незалежної, тепер вільної України

Гордо солдати повертались додому

Щоб ми робили без них? Кому це відомо?

Олеся із мамою на подвір'ї чекали

Свого захисника, який, здавалося, зроблений будь-то із сталі

Тихо молились подумки собі:

Хоч би живий, хоч би не здався в боротьбі...

Несуть його побратими на пле́чах труну,

Там Іван вже в непробудному сну

Побачила Олеся, просто не повірила очам,

Мороз пронісся по її плечам,

Мати же впала,

Додолу припала

- Чому саме він?

- Чому мій ріднесенький син?!

Серце материнське облилося кров'ю,

Зветься це - батьківською любов'ю,

Вона не змогла змиритись з цим ударом долі,

Так і поховали її у безлюдному полі

Могили їхні з сином були поряд,

Так правильно було вчинити, на Олесин погляд,

Вона горем розбита дівчина, зовсім ю́на

За що ж їй проблем ціла дюна?..

Вітер змін розвивав білі кудрі дівчини́,

Горе зламало її, болісно було донини

- Як далі в самоті тепер жити?

- З ким сумну та радісну мить ділити?..

На тім ж кладовищі сидів хлопчик весь у сльозах

Склонилась Олеся над ним: "Який в тебе стався жах?"

- У мене, тьотю, загинули всі, не залишилося нікого...

- Сонечко, тоді тепер я буду з тобою!