Війна застала мене вдома рано-вранці, я тільки зібралася йти на роботу. Снаряд прилетів у місто, я почула вибух. Потім - другий. Мені стало дуже страшно. Я сіла на підлогу і не могла підвестися від страху. Дуже швидко все змінилося. У місті не стало електрики, води та зв'язку. Продуктів майже не було. Хто міг – виїжджав.

Я не поїхала одразу, бо не вірила, що це надовго.

Жили без світла, їли потроху. Усі заощаджували. Вночі було холодно, вдень - страшно. За вікном – звуки війни. Щодня хтось із знайомих втрачав когось. Біль ставав частиною життя. Я була волонтером, тому в окупації жити не змогла б. Виїжджала під обстрілами. Зараз я живу біля доньки, але з відчуттям, що невдовзі повернуся додому. Я не перестаю сподіватись. Хочу миру. Лише миру.