«Жила не днем, жила минутами»

80-річна Марія Шевченко пережила неймовірний жах, коли в жовтні 2014 року був пошкоджений її будинок, а в лютому наступного року все повторилося. У її селі немає ні магазину, ні аптеки, сюди не доїжджають автобуси. Жінка мріє, щоб настав мир і можна було побачитися з рідним сином і онуками, які живуть у Донецьку.

Війна почалася у квітні, але я дізналася її жахи 27 жовтня [2014 року]. Тоді хоч і жовтень, але дуже сильний мороз був. Одразу в мене вилетіли всі вікна, пошкоджено дах. Ось тоді почалися жахи щоденні, особливо вночі. Я сама, хвора, із ковдрою металася по всіх кімнатах. Коли ще можна було в Донецьк поїхати, ходила в обладміністрацію, показувала фотографії. Нічого не відновили.

У лютому 2015-го те ж повторилося... Прокинулась на підлозі, чую щось гаряче, помацала – кров. Але, слава Богу, тільки шкіру знесло на голові. Осколків повна хата. Ось так для мене почалися ці жахи.

Такого, звичайно, я ніколи не відчувала. Війну я погано пам’ятаю, у 1943-му три роки [було]. А це дійсно був неймовірний жах, тому що жила днем, жила хвилинами. Бачила всі жахи...

Живу сама, син залишився в Донецьку. Було 250 будинків у нашому селі, тепер залишилося житлових будинків тільки 46. Переважно живуть пенсіонери, яким 75-90 років, самотні жінки. Добре, коли ще Рінат Ахметов допомогу давав нам, пенсіонерам. Це велика підмога було. Магазину немає в селі, автобуси не ходять, аптеки немає, нічого немає...

У кого є машина, ті їдуть в Красноармійськ [Покровськ] або в Авдіївку. А в кого немає, як у мене, наприклад, попутками добираємося. Поїхала в Авдіївку на тому тижні купити молочного, у магазин зайшла та стало погано. Добре, що трапилася машина до села, і я приїхала назад. Ось так живемо.

Допомагають хлопці цивільно-військової служби [Служба військово-цивільного співробітництва CIMIC]. Привозять хліб для людей. Коли хвора лежала, мені теж привозили апельсинки, гостинці. Здавалося б, я чужа людина, а увага. Заїжджають, кажуть: «Бабусю, як Ви? Може, щось треба?» Ось так і живу.

Усе пішло шкереберть. Син думав перечекати, йому до пенсії недовго залишалося. Почали планувати, паркан ставити, дерева прибирати, молоді насаджувати. Він готувався до того, щоб приїхати й жити тут. Усе поламалося, тепер я приречена на самотню старість. Ніколи в житті не думала, що мене чекає самотність. Болячок повно, а в нас ні лікарні, ні аптеки немає. Війна все перевернула. Живу навіть не одним днем, не знаю, що через годину буде.

Із сином по телефону спілкуємося. Є скайп у родичів, хоч побачу. День народження в нього був. Пішла, побачила, поплакала – і все. А так... (плаче)

Я з діда-прадіда українка, тут народилася. Не враховуючи, що навчалася у Львові, закінчила університет, а потім поліграфічний інститут. Працювала постійно тут. Я хочу жити в Україні (плаче). Коли ж це закінчиться? Усі чекають миру.

Як жили раніше! Ми їздили в Донецьк відпочивати, милуватися. На той же стадіон піти, у парки, той же вокзал, аеропорт, театри – усе. Тепер що? Комендантська година?

Мрію, щоб прокинулася – і сказали «мир»! (плаче) Україно, мир! Щоб можна вільно йти в степ, за село, поїхати в сусіднє село й до дітей або діти до тебе щоб приїхали. Щоб відчувала себе людиною...