Шевченко Віта, вчитель, Фаховий коледж інженерії, управління та землевпорядкування Державного некомерційного підприємства «Державний університет "Київський авіаційний інститут"»

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

-"Ну що, зібралася? Почалося!" – це пролунало від сусідки дорогою до вбиральні. Саме так розпочався мій ранок. Спросоння ще не можна було второпати, чого від мене хочуть. - "Куди зібралася?" – було моє різке роздратоване питання -"Війна почалася….", - далі я не слухала.

Чи соромно мені, що я проспала вторгнення? Ні! За тоді свої 35 років я не знала, що таке війна. Про неї лиш читала. Читала… До 24.02.22

Від 16 лютого лиш розмов було про війну, прихід путіна, тривожну валізку. Чи був хтось готовий? Хто в нас на поверсі підготувався до війни, то це сусіди з 43. І то лиш тому, що в 2014 році вони приїхали з Алчевська і їм добре відоме слово війна. Зараз про це не було часу думати, бо ще з вечора мала йти по воду. Ось мозок будує дії. Яка війна, коли вдома скінчилася вода. І тут почалося. Вулиці не спали. Хтось ніс телевізор. Хтось уже вирушав на авто. Хтось поспішав з валізами. Кричали чиїсь діти. Хтось намагався заспокоїти свого улюбленця.

Що відбувається? Моя свідомість ще відмовлялася прийняти дійсність. Вдарила вона перед входом у маркет. Там була черга. Паніка. Закриті двері. Нікого не пускають. Чекати довелося 40 хвилин. Уже й не згадаю.

Хтось кричав. Хтось сміявся. Хтось налякано озирався. І тут починає відбуватися магія. Люди, як одвічні категорії: добро та зло, діляться на два табори. Тих, хто розуміє і висловлює підтримку і своїм, і незнайомцям, і тих, хто думає про себе, ламає вихід, «лізе» без черги, їм ніколи чекати, їхня персона важливіша за ще 10 осіб у черзі. Ось тут і з’явилися мої чужі люди. Хтось чомусь пропустив мене перед себе, бо ще чекав на знайому. У магазині вже не те що не було води. Там не було ще третини продуктів швидкого приготування. Десятки людей. Натовп. До каси кілометрові черги, продавці налякані, охоронець відбивається від тих, хто хоче потрапити в магазин. І знову магія «нас». Незнайома мені дівчина махає рукою й пропускає перед собою. Це не просто дякую. Це здивування. Це про людей. Чому? Чому один незнайомець допомагає іншому?!

Дома уже мільйон пропущених від мами, тата, брата. А що сказати? Ні. Я не чула вибухів. Я не бачила танків. Київ стоїть. На мене ніхто не направляв зброю.

Це нашвидку написані повідомлення найближчим людям із єдиним словосполученням: «Бережи себе». І в мене робота. Щасливий людський мозок: він блокує всю тривожну інформацію. Коли всі думали про те, як виїхати, я думала про те, що мені треба вийти онлайн на  роботу. В цей час нагадала собі героя Кафки. Але… Було багато але. Що коли діти приєднаються? Що коли вони чекатимуть? Що їм сказати? Розпорядження не було. І яке розпорядження о 07.00 ранку. А далі двоїсті відчуття. Діти приєдналися до заняття й мужньо намагалися працювати. На заняттях фон: родини збирають речі, сперечаються дорослі, заспокоюють молодших, а в старших у голосі переляк, здивування, недопорозуміння. І взагалі, як можна щось розпізнати через екран.

Дзвінки до керівництва, що і як бути. Тиша. Повідомлення прочитані, але без відповіді. Ось ті свої, які першими мали прийти на допомогу. Ось ті, хто мав вболівати за своїх підопічних, свій колектив, а в ефірі тиша. І так до пізнього вечора.

І тут свої чужі, студенти, знаходили сили в унісон з тобою щось робити, говорити, відповідати, порівнювали ситуації, стани, були монолітом, який вболівав, що так бути не могло, а сталося. Були й ті, які приходили на заняття з єдиним реченням: «Напевно, вам не варто сьогодні чекати групу». І цього було достатньо, щоб зрозуміти, що війна накрила всю країну. І тут від своїх приходить інформація, що все буде добре, тримаймося. Зробіть фото початку та кінця заняття. Ще більшого знецінення я не відчувала. Ось там свої стають чужими.  

Боятися не було часу. Я мала думати про те, як уберегти дочку. Але від чого? Вона в той час солодко спала і не знала ні про початок війни, ні про те, що десь уже відбуваються бої.

Зрозуміло, що в школу ніхто не пішов. Не пішов не тому, що війна, а тому, що класний керівник, яка могла думати про себе, свого сина, написала: «Лишайтеся вдома та бережіть себе й своїх діток». Ось приклад своїх чужих людей. Людей з великої літери. Далі були злагоджені дії всієї рідні. Вечір. Темнота. Це похапцем спакована валіза з найнеобхіднішими речами. Це завантажений автомобіль дядька, де є одне місце: для моєї юної леді. Це три години очікування, щоб почути в слухавці: « Я вже в бабусі». І тут можна було видихнути. Ось так чужі стають своїми.

Далі був видих. І ось тут стало чутно вибухи. Стало видно зарево від вибухів. Відчутне двигтіння вікон. І місто, яке не спить ні вдень, ні вночі, огорнула темрява. Що робити?

Боятися. Панікувати. Переховуватися в укритті, яке за день сусіди привели до ладу. Спробувати скласти валізку? Що робити? Лишалося жити, бо всього не складеш у тривожний рюкзак. Це вперше, коли ти починаєш замикатися, бо будинок став прихистком для всіх, хто ховався від нічних обстрілів. Це свої, які стали ще ріднішими. Це коли ти ділишся хлібом, бо в магазин нічого не завезли. Це сусід, який дозволяв брудно пожартувати, зараз запитує, що тобі потрібно. Це час тиші, коли не хочеш голосно говорити, коли  є світло, але його не можна вмикати, коли є музика, але її не можна слухати, коли ти в центрі Європи живеш у 2022 році, а змушений переховуватися під землею, щоб не чути\бачити вибухів.

Це було 24 лютого 2022 року. Це полинова гіркота, яка присутня сьогодні. Це час довжиною в місяць, коли ти не знаєш, як краще вчинити.

Ти складає і розбираєш тривожну валізку. Ти замовляєш авто на блаблакарі, щоб виїхати в безпечну місцину й скасовуєш замовлення. Це час, коли тебе брат обзиває «нациком», бо ти не їдеш у безпечне місце. І прикро, бо тут далеко від патріотизму. Тут про те, що жодна валіза не вмістить життя, яке з дня на день може знищити ворог. Тут про те, що ти не можеш поїхати раніше звільнення знайомих із Бучі\Ірпеня.

Спогад не задавнений. Цей день живий, бо свої чужі, як карти в колоді. Хтось пішов у відбій. Хтось став козирем. Хтось лишається в колоді, і його роль невідома ще.