Савка Єва, 9 клас, Чернівецький ліцей № 17 "Успіх"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Григораш Альона Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року життя мільйонів українців розділилося на «до» і «після». Почалася повномасштабна війна, яка змінила кожного з нас. Хоч я і живу в Чернівцях - місті, де не було прямих бойових дій, - ця жахлива подія вплинула на мене, мою родину, моїх друзів та всю країну.

Війна принесла страх, біль і розпач, але разом із цим вона відкрила силу, яку раніше важко було уявити - силу допомоги.

Я добре пам’ятаю той ранок. Цей день міг бути звичайним: я прокинулася, зібрала рюкзак та хотіла піти снідати, але почула прохання мами зайти до неї в кімнату. Саме там, стоячи перед її ліжком, я почула, що почалася війна.  Спочатку здалося, ніби це сон або страшний фільм. Але з кожною годиною новини ставали все жахливішими. Люди покидали свої домівки, ховалися в укриттях, міста руйнувалися.

Ми з мамою одразу почали донатити на ЗСУ. Здавалось, що кожна гривня - це єдине та найважливіше, що ми можемо зробити для наших захисників.

Ми шукали збори, допомагали знайомим волонтерам, купували необхідне для військових. У школі я малювала малюнки разом із однокласниками, а наша вчителька відправляла їх. На кожному уроці технологій ми плетемо сітки, які потім також відправляють нашим солдатам. Одного разу ми навіть прихистили знайомих переселенців, родичів, які втекли з Харкова. Вони приїхали до нас із двома маленькими дітьми. Ми розмістили їх у моїй кімнаті, ділилися всім, чим могли. Ці кілька тижнів водночас стали справжнім випробуванням й особливим моментом.

Моментом, коли я зрозуміла, як важливо залишатися людяним в будь-яких умовах! Ми стали для них тимчасовою опорою, а вони для нас - живим нагадуванням про те, що війна стосується кожного.

Разом з усією країною змінилась і я. Із початком війни я стала по-справжньому патріоткою. До того часу я могла слухати російську музику, не надавала великого значення мові, іноді розмовляла суржиком або спілкувалася російською в інтернеті. Але тепер усе це виглядає для мене чужим. Я зрозуміла, яку велику цінність має наша рідна мова, наша культура, наші традиції, які росія знищувала впродовж багатьох років. Я почала більше цікавитися українською історією, читати українських авторів, співати народні пісні.

Я зрозуміла, що мова - це не просто спосіб спілкування. Це наш код, наша ідентичність. І саме за це ми боролися й боремося.

Українські вишиванки, колядки, навіть народні казки - усе це тепер для мене не просто елементи фольклору, а частина душі, яку росіяни намагаються зруйнувати. Але ми не дамо цього зробити. І я вірю: якщо кожен почне з себе - говорити українською, співати українське, допомагати іншим - то ми збережемо й зміцнимо нашу країну.

Війна забрала спокій, але подарувала усвідомлення справжніх цінностей. Я побачила, що допомога - це не лише про великі гроші чи героїчні вчинки. Іноді достатньо просто вислухати, пригорнути, дати чашку чаю чи подарувати посмішку. У найтемніші часи саме допомога стає світлом, а можливість допомогти  має будь-хто. Кожен заслуговує на добро, і кожен може його вчиняти.

Три роки війни навчили мене не проходити повз чужу біду. Допомога - це не обов’язок, це поклик душі. Вона змінює не тільки того, кому допомагаєш, а й тебе самого. Тепер я точно знаю, що навіть маленький вчинок має велике значення. Коли ми разом — ми сильніші.

Це те, що зробить Україну ще сильнішою і світлішою країною. Бо навіть у найтемніші часи людське тепло й підтримка здатні творити дива. І тепер я точно знаю: розуміння своєї ідентичності, добрі вчинки - це те, що справді змінює і людину, і країну, і весь світ.