Самокіш Дар’я, 10 клас, Кулевчанський опорний заклад – ліцей з початковою школою та гімназією Кулевчанської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Станчева Світлана Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже минає 1000 днів війни, а ми ще досі живемо у такий важкий для всіх нас час. У перші дні ми ще навіть не підозрювали, що нас очікує, які труднощі, який біль буде попереду. Жоден із нас навіть не міг собі уявити,в яке пекло перетвориться наша країна і на що піде кожен із нас.

У кожного українця був свій шлях: хтось добровільно пішов на фронт, хтось хотів врятувати свою сім’ю, переїхавши в безпечне місце, а хтось залишився тут.

Мій шлях -  залишитися з сім’єю у своїй країні. Незважаючи на небезпеку, я була тут. Кожного дня я чула тривоги, вибухи, багато новин, у яких розповідали про жертв, показували завалені будівлі, крики матерів, які втратили свою дитину, забиті лікарні з тяжко пораненими людьми.

Важко дивитися, як краса нашої країни руйнується, як є діти, які навіть не знають життя без війни.

Дуже боляче дивитися, як помирають на фронті наші воїни, в яких страшних умовах вони перебувають, Багато з них – молоді хлопці, які ще навіть не відчули справжнього життя. Досі пам’ятаю, як ми всі ставали на коліна у живому коридорі, розуміючи, що цієї людини вже немає в живих. Саме в цей момент неможливо не плакати.

Як страшно усвідомлювати, скільки батьків так і не дочекалися своїх синів, як багато дружин залишилися без коханого чоловіка.

Але найбільший біль для дітей – вони втратили свого батька, людину, яка робила для них усе, яка була їхньою підтримкою, опорою. Залишившись без батька, дитина втрачає частину себе. І цей біль ніхто не зрозуміє так, як дитина, яка все це пережила

Жахливі історїї пережиті нами всіма. Зруйновані будинки, з-під уламків яких витягували людей. Сім’я, яка понад 20 годин перебувала під заваленим будинком, і яку знайшли мертвими в обіймах один одного.

Неможливо передати те, що вони відчували у цей час. І таких історій дуже багато.

Ще дуже багато жахливих історій із фронту: як наші захісники тягли на собі загиблого побратима, як вони рятували один одного ціною свого життя. Як воїн тримав на руках свого друга, думаючи, що встигне його врятувати, але навіть не підозрював, що на своєму плечі він ніс уже мертву людину. Тому у багатьох наших війскових залишаються серйозні психологічні травми. Але ще більшу травму наші війскові отримують у полоні, де їх можуть бити, знущатися й навіть не годувати.

Найважче те, що ти навіть не знаєш, коли тебе випустять. Чи доживеш ти до цього часу? Але найголовніще – у цей важкий для них час треба допомагати один одному, підтримувати, залишатися хоробрими й сильними.

Ці 1000 днів були для нас дуже важкими. Вони показали нам, як важко жити в країні, в якій ти провів усе своє життя. За ці дні ми багато чого усвідомили, особливо те, як ми не цінували ті часи, коли нам було добре. У ті часи, коли ми навіть не знали, що таке тривога, коли ми з радістю в очах святкували свята, коли ми спокійно жили, не думаючи, що, можливо, вже завтра нас не буде серед живих. 

Але для себе я зрозуміла одну річ: у кожного з нас своя доля й свій шлях, і ми не обираємо, як обернеться наша доля. Однак ми завжди повинні вірити в найкраще майбутнє, мріяти й ніколи не втрачати надію. Бо разом ми – сила.

А я дуже вірю, що настане день, коли війна закінчиться, і ми зможемо жити так, як раніше. Але ми ніколи не забудемо тих, хто віддав своє життя за ці роки. Їхня пам’ять житиме завжди в наших серцях. І ми доведемо, що їхня жертва була не марною.