«Живеш собі благополучно, а потім за мить втрачаєш усе»

Діти Наталії Веселовської розділені кордонами й лінією фронту. Жінка залишилася без будинку, без своєї справи й без якихось надій зберегти сім’ю. Повертатися в Донецьк не хоче. 

Мій батько з Абхазії, враховуючи досвід нашої сім’ї, я розуміла, що якщо війна почалася, то швидко не закінчиться. Було зрозуміло, що щось потрібно робити, пересиджувати в Донецьку – не варіант.

Коли старшій запропонували переїхати в будь-яке місто України, я її випровадила спочатку до Бердянська. Потяги в серпні не ходили, я не змогла її відправити в те місто, яке вона обрала, і вдалося її відправити до Бердянська автобусом. Тут друзі її підхопили й відправили далі.

Я завершила справи й теж виїхала до Бердянська, зимові речі із собою не брала. У жовтні повернулася до Донецька за речами, а у квартиру вже потрапити не могла. Із вхідних дверей просто зрізали замок, і тепер там жили зовсім інші люди у військовій формі. Коли вони відкрили двері, я не знала, що мені робити: заходити у квартиру чи бігти далі, ніж я бачу. Але мене впустили, і я попросила звільнити квартиру. Ми досить ввічливо поспілкувалися, я зібрала речі й поїхала. Через місяць зателефонували та сказали, що квартира вільна і можна комусь передати ключі. Загалом, наступного разу, коли я потрапила в квартиру, то в мене склалося таке враження, що там йшла війна...

Молодша дочка досі боїться залишатися сама, тому що ми чули бомбардування, як снаряди падали поруч. Ми зверталися навіть до психолога. Вона сказала, що ці події наклали відбиток і з часом це минеться. Але ось уже сім років не минає.

Старша дочка зараз у Донецьку. Мене відвідують думки приїхати туди, але раніше я могла приїхати за день, а зараз це перетворюється на якийсь божевільний квест. І я думаю про те, щоб повернутися, тому що там дитина. Поки жива прабабуся, то ще добре, так-сяк якось ми справляємося. Навіть якщо війна закінчиться, я навряд чи повернуся в Донецьк назовсім. Мені боляче там бути.