«Живемо одним днем у якомусь очікуванні»

Зараз набагато краще, людей стало більше, багато дітей. Але війна багато чого змінила. У Мар’їнці стало якось порожньо, сумно й самотньо.

Зараз я не працюю, навчаюся. Коли були воєнні дії, я виїжджала. Зараз теж чутні постріли. Я не бачила, коли дуже-дуже [обстрілювали], це застали батьки.

Я страшенно хвилювалася за батьків. Так вийшло, що я повернулася тільки у вісімнадцятому році.

Я думаю, у нас в Мар’їнці постраждав кожен будинок. Зараз у нас у будинку протікає дах. У будові за будинком розірвався снаряд. Мама розповідала, як виносила землю, прибирала цю яму. Тато виїжджав. Коли дуже сильно [обстрілювали], мама на тиждень виїжджала до родичів у Костянтинівку. Повернулася, а в будинку немає вікон, нічого...

Купували все за свої гроші. У чотирнадцятому році ще не було [допомоги], тому родичі допомогли, встановили шибки.

Буває, зараз чутні постріли. Удень ідеш вулицею або води в криниці набрати, наприклад, або в центрі десь ходять люди, а ці постріли вже не сприймаєш. Ти йдеш і невідомо куди прилетить ця куля, і не знаєш, куди ховатися на вулиці. Лякаєшся, а ховатися нікуди. Постійно живемо одним днем у якомусь очікуванні.

Усі роз’їхалися – стало сумно й самотньо. Для молоді нічого розважального немає для хобі. Я зараз навчаюся в Красногорівці, але все одно планую виїхати.