«До війни ми про щось мріяли, але все змінилося»

Ми сиділи в підвалах, але нічого не бачили. Потім виходили й дивилися, які руйнування. Ми тут були постійно, тільки онука вивезли.

Ми не можемо забути, як діда винесло хвилею в підвал. Думали, що він уже не відійде від цього. Він стояв біля підвалу (льох у нас), а саме старша дочка й син були в підвалі та кажуть: «Діду, залазь». – «Та ні, воно тихо». А тоді хвилею його закинуло просто в підвал. Він дуже не постраждав, але отримав гарний стрес, слава Богу, хоч так. У людей ще гірше є.

Син працював на Абакумова в шахті, втратив роботу. Теж порозбивали там усе.

До війни ми про щось мріяли. Син у будинку робив ремонт. Але прийшла війна й усе порозбивали, вони сидять у чужих квартирах – у бомжатнику і платять шалені гроші за оренду. Свій будиночок стоїть, але сюди не можна везти дітей. Одній онучці шість років, а другій уже дев’ять. Вони якось приїхали, а в мене в літній кухні картопля в ящиках стояла. Починають гепати, вона мені: «Бабуся, ховаємося». Скочила в кухню, сіла під ящиком і каже: «Бабусю, я сховалася». Це взагалі жах!

Ми з дідом, слава Богу, живемо більш-менш нормально. У нього шахтарська пенсія, тому ми не дуже потребуємо. Але є люди, у яких пенсії маленькі. У мене, наприклад, пенсія дві тисячі. Як можна на них прожити? Добре, що в мене є дід. Але в кого немає такого діда, ось як прожити? Звичайно, їм важко. Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова.