Заїка Софія, 17 років, учениця 11 класу Лисичанської багатопрофільної гімназії, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Ліна Костенко

Біографія війни дуже цікава, вона вміло міняє обличчя, але суть залишається одна. Зустрівши її одного разу, не забудеш ніколи. Я точно знаю, що таке війна, тому що колись вона постукала нам у вікно. Я була ще маленькою, але на жаль пам’ятаю дні, коли все починалося…

В серпні не брали ми в руки серпи,

Бо руки тримали зброю,

Бо наші достиглі пшеничні степи

Були тоді полем бою.

Володимир Бровченко

Вже 8 років ми мусимо боронити нашу землю від агресорів. Ще довго будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив земне життя починаючи з 2013 р. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байдужою жодної душі. Досі невідомо, скільки людей насправді загинуло під час кривавої зими 2013-2014 років. Протести поширювалися всією Україною. Збройний конфлікт, що виник на територіях Донецької та Луганської областей, припав на середину квітня 2014 року.

Моя сім’я живе на центральній вулиці. Кожного дня у вікно я бачила бронетехніку, артилерію, стрілецьке та важке ручне озброєння.

І маю зазначити, що на дитяче враження це мало неабиякий вплив. 25 травня у моєму місті мали відбутися вибори депутатів Лисичанської міської ради. Моя мати працювала заступником голови Лисичанської територіальної комісії.

Одного разу вона прийшла з роботи з тремтячими руками і вся у сльозах. Невідомі у масках, з автоматами вимагали віддати печаті та всі документи, бо хотіли зосередити владу у своїх руках. Ці люди були не керованими і вони не зупинялись ні перед чим.

Зачинені на ключ двері та схов у шафі, це те, що врятувало мати від побиття. На жаль, це сталося з її колегою з іншої комісії. Жінка відмовилась віддавати ключі від сейфу з печатями та документами. За це її побили прикладом автомата.

У червні бойовики підірвали залізничний міст у Лисичанську. Тоді усвідомлення, шо почалась війна прийшло остаточно. Проте не зрозуміло, з ким і заради чого… Руйнування. Біль. Смуток. Сльози. Кров. Смерть.

Так вийшло, що й в наш час ми знов зіткнулися з війною, яка калічить душі. Тисячі українців вимушені були покинути свої домівки. Хтось з них тікав від обстрілів, а хтось вирушив на захист рідної держави.

Під час прогулянки з собакою ми побачили зброю на дитячому майданчику. Це стало останньою краплею.

Вдома мама збирає речі та везе мене до родичів у Київ. Моя бабуся та дід виїжджали з міста під час обстрілу блокпосту. Відразу за їх машиною пролунав вибух. Почалась пожежа у лісі… Та, на жаль, це був лише початок… Після були ще сотні, тисячі смертей… Описати, а тим більше відчути глибину трагедії і болю, які впали невимовним тягарем на Україну, нині не під силу нікому.

Україна – незалежна, суверенна держава. Поступово відроджується культура, дзвенить українська мова. Все це завдяки звичайним людям, які живуть серед нас, але яким не все одно на майбутнє України та її народу. Все це завдяки нашим захисникам, нашим героям. І як важливо сьогодні зберегти все те, що зветься Україною.

Мені здається, що все це залежить від нас, молодого покоління. Треба докласти максимум зусиль, щоб процвітала наша держава, треба кожному невтомно працювати, зберігати духовність, не розтрачувати матеріальних цінностей, що в нас є. Щасливі ті діти, які народжуються в своєму рідному краї і, виростаючи в нім, поступово краще пізнають його та його народ, переживаютьрадості і горе, відчувають, яку поміч можуть йому подати, як його найвірніший друг.

Отже, новий виток історії вже розпочався, ніхто не міг передбачити, що він буде таким кривавим, безпощадним, важким. Але як відомо, нічого не відбувається без втрат, війна ніколи не працює на позитив. На нас чекає світле майбутнє, ми це знаємо і будемо боротися за це.