Я сам з Луганської області, з міста Привільне. Пропрацював я все життя на шахті, під землею. Жінка паралізована четвертий рік. Якби сам був, то можливо, не тікав би. А з жінкою дуже важко десь ховатися, кудись спускатися. Жінці кожного дня потрібно давати ліки. Якщо води не було, то я з тачкою їздив, привозив. Їжа також своя була. У нас свої городи - картопля була. Я кролів тримав - так і жили.

Повномасштабне вторгнення було неочікуване. Нас почали обстрілювати. Жінка навіть з підвалу не виходила. 

Зранку почали бомбити по Рубіжному та Привіллю, ми бігали туди-сюди, а потім зі сватами переїхали в Павлоград. 

Тут поки пенсію дають. В магазинах все є, то можна жити.

Ми коли виїжджали, ще спокійна була дорога; блокпости стояли, але по нас не стріляли. Зі мною жінка була маломобільна, а тварин у нас не було.

Я не знаю, чи вдома щось залишилося. Не знаю нічого.