Родичів у мене там немає. Вся моя родина – сини Микита й Арсен. У мене всі повмирали. За могилами теж сумуєш дуже сильно. Чому? Тому що хто там за ними дивиться? Туди можна потрапити, але блокпости переїхати спробуй із дітками. 12 годин відстояти!
Я поїхала з дитиною під серцем, більше чотирьох місяців вагітності. Я поїхала, тому що п’ять днів бомбили. У підвалі п’ять днів перебувати, коли штукатурка сиплеться, приємного мало, тому поїхала.
Чого чекати? Лікарня не працює, а я вагітна. Я з першою дитиною лежала на збереженні. Другу дитину хотіла дуже. А там нічого не працювало, люди в підвалах сиділи. Бомбили дуже сильно. Страшно.
Починалося все з блокпостів, з комендантської години. Потім летіли літаки. Я по вулиці іду і бачу: летять два – один за одним. І тут ракета летить. І ти ось так стоїш... Я навіть не могла знімати на телефон мобільний, тому що це був шок.
Страх.
Ми не знали, як реагувати, що робити, до кого звертатися, куди йти. Ми не були до цього готові. Це ось бабах – і все, і почалося. І був шок. Страшно було, незрозуміло. Жах. Що робити, куди бігти, як реагувати, до кого звертатися, хто допоможе?
Тут, у Добропіллі я пішла в міськвиконком, і мені дали кімнату в гуртожитку. Нас ДТЕК годував перші місяці – тих, хто жив у гуртожитку. Була особисто мені надана така допомога.
Важко було звикнути, адаптуватися до нового життя. Ми приїхали, думали, місяць-два – і ми поїдемо. Важко було змиритися з думкою, що будемо тут залишатися жити. Було незрозуміло, коли це закінчиться. Це питання досі мене мучить: коли це закінчиться, коли я поїду додому?
Я живу, про будинок ні слова. Ми живемо справжнім, живемо в даний момент. У нас, скажімо, є проблема – захворіли. Ми купили ліки. Про майбутнє всі думають, хочуть повернутися додому. І вдома сіяти городи, жити, на роботу виходити. Але так зазвичай не говоримо про будинок ні слова, тому що мені засмучуватися не можна. Я годуючи мама, тому про будинок ні слова.
Я пам’ятаю перші гуманітарні допомоги. Ми отримували їх у жовтні, раділи, як діти на Новий рік. Тому що дійсно ми виживали.
Коли ти розумієш, що про тебе хтось пам’ятає, ти комусь потрібен, тебе не кидають напризволяще, що люди розуміють і допомагають і не кидають. І Рінат Ахметов, і чеська організація. Більше ніхто не допомагає, ніхто. У нас достатньо відомих прізвищ в Україні, у яких є стан, гроші. Чому у них немає бажання? Я не розумію, а він розуміє. Він розуміє, він нас не кидає.
Доводиться дуже обмежувати себе. Тут ми підлаштовуємось. Я ні на що не скаржуся. Я рада, що у мене є дах над головою, що мені його дали, що він у мене є.
Дитина у мене спить у манежі. Ми зі старшим спимо на двох ліжках, окремо. У мене є з дому фотографії, я їх забрала. Я просто люблю фотографії. Тарілку я не додумалася взяти, каструлю не додумалася взяти, а фотографії ось взяла. Вони для мене дорогі.
Тут на поверсі у нас живуть переселенці всі. Ми розуміємо один одного, допомагаємо, пригощаємо один одного, ділимося рецептами. Обурюємося, сперечаємося, знаходимо компроміси. Живемо.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
