«Жінки кричать криком, плачуть, і я їх везу під обстрілами»

Мешканець Лисичанська героїчно рятував людей, десятками вивозячи їх із обстрілюваного міста. Поступово мирне життя налагоджується, але страшні спогади про пережите не відпускають Миколу Анатолійовича.

Був червень 2014 року, коли звільняли Лисичанськ. Я із своїми хлопцями на машинах, хто лишився в місті, кілька діб чергували на швидкій... Ми вивозили людей із міста. Забирали з усіх підвалів, де ховалися люди, і через річку, через міст у бік Сєверодонецька вивозили.

То була війна. Це було страшно. Це діти, жінки кричать криком, плачуть в автомобілі, в який із ношами набивається 30 людей, і я їх везу під обстрілами. Бабусі падали навколішки і хотіли цілувати мені руки за те, що я вивіз із цього жаху… Важко згадувати, вибачте.

Ми маємо таке місце – поворот Мельникова. Там сталося бойове зіткнення і загинули хлопці. І найстрашніше, що в моєму житті було, – це я заплющував очі молодому бійцю. Мені боляче... То був 20-річний хлопець. Він лежав із перетягнутою ногою, помер від втрати крові.

Наразі вже немає обстрілів, в принципі. Вже ми не присідаємо, не здригаємося, коли вибивають килими, ми різко не реагуємо на петарди, на проліт літака. Вже це стихає, забувається. Все погане забувається. Але в нас завжди є запас солі, круп та мила, як у наших бабусь під час війни.