Валерія Даниль

«Яка війна? Які танки? Чому стріляють?»

Даниль Валерія, 14 років,

КЗ «ЛЗШ І-ІІІст. №13», м. Лисичанськ

Есе «Один день»

Був сонячний літній день. Я прокинулася з думкою, що сьогодні ми – я, дідусь, бабуся – підемо до річки. Але усе змінилося...

До кімнати зайшла бабуся і почала із шафи брати мої теплі речі, а потім сказала: «Плани, Лєро, змінилися». За вікном щось гуркотіло. Дідусь мене заспокоїв: «Не бійся, це грім. Незабаром буде дощ».

Це тепер я розумію, чому він так говорив. А далі я нічого не тямила. Робила усе, що мені говорили. Ми швиденько зібралися і вийшли із квартири. Гуркіт наближався. Сусідка плакала і говорила мені незрозуміле про танки, про постріли.

Ми поспішали до сховища. Це підвал. Там було багато людей. Я ні про що не запитувала, бо здогадувалася, що коїться щось страшне...
Я схилилася до бабусі, яка мене обійняла, і розмірковувала:
- Яка війна? Які танки? Чому стріляють?

Дорослі ще про щось говорили. Я не дослухалася, бо у мене були тоді зовсім інші думки...

Я бачила танки тільки по телевізору, і гармати, і багато, багато іншої техніки. Я їх бачила на параді до 9-го Травня. Присутні раділи, сміялися. А чому тепер танки у нашому місті? Невже у нас буде парад, якесь надзвичайне свято?

Мої мрії розвіялися, коли я побачила великого пацюка. Він не поспішав, зупинився, дивився на мене. На нього ніхто не звертав уваги, було щось страшніше пацюків, а я цього не розуміла.

У підвалі дихати було важко. Хтось плакав, деякі згадували події Другої світової війни.

«І кому потрібна ця війна? - думала я. - Нащо люди стріляють? А якщо і справді війна? А як же школа? Мої однокласники, друзі, сім’я?»

Я запитала у бабусі: «А що, ми тепер тут будемо жити? Я не хочу. Тут холодно і страшно. А спати де? А що їсти?» Бабуся мені не відповідала, а тільки міцніше обійняла і загорнула ковдрою, що тримав дідусь. Я зітхнула. Задрімала...

Мені наснилося, що гуркоче грім, іде дощ, світить яскраве сонце, аж очам боляче, а на небі з’явилася веселка. Вона була така гарна!

І знову гуркіт. Я прокинулася. Не хотілося повертатися до реального життя. Невже і справді війна?

Пройшли роки. Я подорослішала, але і зараз мені важко усвідомити той перший день незрозумілих для мене подій 2014 року.

Я упевнена, що у будь-якому віці людина розуміє, що найважливіше – це мир, бо мир – це життя! Пам’ятаймо усі про це!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/