Наталія Івлєва, 9 клас

Комунальний заклад "Харківський ліцей №43 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Овсянникова Тетяна Юріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Привіт! Мене звуть Наталя, мені чотирнадцять років. Мій знак зодіаку — Водолій. Ой... Я ж пишу есе, вибачте, трохи забулася. Так от, як ви вже зрозуміли, мене звуть Наталя, і тема, про яку я хочу сьогодні написати, це — "Тисяча днів війни. Мій шлях". Що ж, я хочу розповісти тут про свій шлях усвідомлення. У-сві-до-мле-ння. Цікаве слово, а точніше його поняття, бо для когось усвідомлення — це добре розбиратися у всіх шкільних предметах, для когось це — обрати улюблений жанр музики, для когось — бути в курсі всіх справ, а для мене? Що ж, почну з початку.

Двадцять четверте лютого. Ранок. Якісь вибухи, і я не розумію, що це. Тато веде нас до бабусі, а мама пішла на роботу.

Потім ми всі разом: я, мій брат, тато, мама і бабуся. Тоді ми всі почали жити в одній квартирі, тому що наш будинок — це п'ятиповерхівка, і ми були на самому верхньому поверсі. А в бабусі ми жили на першому, і також в її домі був підвал. До речі, один раз ми туди спускалися, коли прямо над нашим домом літали шахеди. Я пам'ятаю ту зоряну ніч — таке гарне небо. Я встигла його роздивитися, коли ми вийшли з під'їзду і пішли до укриття. Ми просиділи там недовго, але це мені запам'яталося. Жахливе відчуття, коли боїшся за своє життя, а ще більше — за життя своїх рідних.

Більшу частину часу ми, звичайно, проводили в квартирі. Я і мій брат майже не виходили на вулицю. Нам, як і багатьом жителям Харкова, вимикали світло. І в цей час ми з братом не могли просто грати в ігри. Звичайно, ми дивилися ролики на ютубі, але знаєте яких блогерів? Російських. І так кожен день. Я продовжувала споживати російське навіть після того, як бачила, як вночі вікна заливаються помаранчевим кольором від вибухів. І після новин. Я не усвідомлювала, що таким чином я на боці ворога, або ж не хотіла
усвідомлювати.

Потім, під російську музику в навушниках, я з мамою та братом виїжджали з Харкова в Дніпро на автобусі завдяки волонтерам. Далі ми пересідали на менші машини, на яких було написано "Діти". Тоді я не замислювалася про це, а лише потім зрозуміла, чому був такий напис.

От ми в Дніпрі, пожили тиждень у квартирі чоловіка моєї тітки. Потім ми майже на чотири місяці поїхали до Дніпропетровської області, до бабусі по маминій лінії. Не скажу, що це було жахливо, але ми жили не в квартирі, а в домі. Воду качав насос, і не було можливості просто взяти і ввімкнути душ. Нам так само іноді вимикали світло. Влітку в нас були проблеми з насосом, і деякий час у нас не було води. Але все ж ми не чули вибухів і майже не чули повітряної тривоги.

І знову про моє усвідомлення. Я не пишу зараз багато про нього, бо на той момент воно не змінювалося. Я продовжувала споживати російський контент, слухати російське і так далі.

31 червня ми повернулися до Дніпра. Ми їздили в аквапарк, в гості до моєї тітки. Я навіть гуляла зі своєю однокласницею, бо на той момент вона теж була в Дніпрі. І одного разу, коли вона проводжала мене на маршрутку, почалися вибухи. Моя подруга злякалася і втекла. Як я почувалася в той момент? Я не знаю. Я ніби випала з реальності. Мені зателефонувала мама, і в той момент стався ще один вибух. Люди кудись бігли, і я повторювала за натовпом. Підійшла до водія маршрутки, а він сказав мені чекати на зупинці. Я чекала і розмовляла з мамою, а коли сіла в маршрутку, то вже трохи заспокоїлася.

Проте, я продовжувала слухати російську музику, навіть після всього цього. І так я буду писати назву цієї країни з маленької літери, бо, якби не правила, я б називала її більш красномовними словами.

Почалися поїздки і виступи з танцями. Викладачі спілкувалися з нами російською, як і мій колектив. Як і я. І моє усвідомлення майже не змінювалося до тринадцятого вересня 2023 року. В цей день я вперше прийшла до театрального гуртка і згодом пішла з танців.

У театрі викладачі спілкувалися з нами українською, колектив спілкувався іноді українською, але здебільшого російською. На жаль, на українську перейшла лише одна дівчина з моєї групи.

Але ми йдемо далі. Ми в театрі, робили етюди українською, співали українською, нам розповідали нашу історію. І вся ця атмосфера так надихала. І ось лютий 2024 року. Ми в онлайн-режимі вирішуємо, як будемо робити етюд, і в один момент я починаю писати українською. Я не хочу більше писати російською. Моя подруга подумала, що телеграм почав переводити повідомлення, але ні. Я зробила свій вибір. Вибір спілкуватися українською. Проте я все ще споживала російське. Дивилася відео, слухала музику.

Потім влітку я відкрила для себе нове місце — "Уява". Це місце, де збираються однодумці і спілкуються на різні теми. Там відбуваються майстер-класи, і все — українською. Це неймовірно комфортний і безпечний простір. Я почала більше задумуватися над переходом на українську.

І ось настало 30 серпня цього року. В цей день Росія вкотре обстріляла Харків. Загинула неймовірна дівчина, Вероніка Кожушко, для багатьох відома як Ніка. Вона була художницею, волонтерила, творила чудові малюнки. Її життя обірвалося.

Я дізналася про це 31 серпня. Спочатку бачила пости про неї, не розуміючи, що сталося. А коли прочитала, що Ніка загинула, з очей потекли сльози.

Саме в цей день я вирішила максимально відмовитися від усього російського. Загибель Ніки змінила моє життя на до і після. Я повидаляла всі російськомовні пісні. І тепер все більше переходжу на українську, бо розумію, чому це важливо. Тепер я знаю, що, поки ми не відмовимося від цього, війна не закінчиться. І це моя остаточна думка. Зараз 20 жовтня, і я дописую це есе. Сподіваюся, я змогла показати вам свій шлях усвідомлення. І це мої тисяча днів війни. Всього вам найкращого.