Ольховська Поліна, 11 клас, Ізюмський ліцей № 11 Ізюмської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рева Наталія Валеріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, –

за Батьківщину"

Олександр Довженко

1000 днів війни… Ці дні назавжди закарбувалися в моїй свідомості, залишаючи глибокі шрами на серці: невидимі докази болю. Жахлива війна забрала мого тата з домівки: він мусив покинути спокійне життя у родині, усвідомлюючи те, що це необхідність сьогодення заради нашого майбутнього, мирного життя  в країні .

Спочатку зігрівало душу очікування. Кожного ранку я прокидалася із надією, що ось-ось війна закінчиться, настане мир. Я уявляла, як тато повернеться додому хоч виснажений, проте усміхнений, а його теплі обійми будуть зігрівати моє тендітне тіло.

На жаль, чітко пам’ятаю той день, коли батько пішов виконувати свій обов’язок перед народом, саме після цього втратила спокійний сон, щасливі миттєвості життя.

Ми не прощалися надовго, хоча принаймні, так мені здалося. “Швидко повернусь”, – запевняв він, а я щиро вірила. Але час ішов: дні виливалися в тижні, тижні – у місяці. Тепер місяці перетворилися на роки, тому помічаю, як надія починає гаснути, розчиняючись в одноманітності буденного життя.

Мій шлях без нього – це шлях, яким би я ніколи не хотіла йти. Живу надією, вона хоч і світла, але водночас така далека.

Я кожного дня чекаю від нього новин, шукаючи таке знайоме, рідне обличчя в натовпі людей. Можливо, він повернеться сьогодні? Та час минав, а повернення ставало примарною для мене мрією. Найважче – це звикнути до думки, що він в небезпеці, десь там бореться проти чужого ворожого світу, який роками намагається повністю знищити нашу націю. Я не можу забути його голосу, але він стає все більш далеким, як відлуння, що зникає в порожньому просторі. І цей простір всередині мене розширюється, не даючи мені спокою.

Він нагадує про те, що ми всі живемо в стані очікування, невизначеності, в якому тисячі днів можуть розтягнутися на роки.

Я уявляю, як ця боротьба змінить мого батька. Як вона уже змінила мене. Ми вже ніколи не будемо тими людьми, якими були раніше. Війна – це не лише втрата на полі бою. Вона забирає наше життя навіть тоді, коли ми дихаємо, змушує нас дорослішати занадто швидко, вчить мовчати там, де хочеться кричати.

За ці дні я відчула, що таке дорослішання. Дорослішання не як процес росту, а як вимушена адаптація до світу, який раптом втратив звичні контури.

Тисяча днів очікування батька - мій шлях. І хоча біль нікуди не зник, він став частиною мого шляху – нагадуванням про те, що нам довелося пережити. І ця гіркота завжди буде поруч, мовчазна, невидима, але така відчутна!