Гончар Олександр, учень 11 класу Державного навчального закладу "Черкаський професійний автодорожній ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Барабаш Світлана Леонідівна

Моя Україна майбутнього

Я є українець! Для мене це не просто національність, це стан душі, моя стежка, по якій я гордо крокую! Ви запитаєте: «Яка ж вона, моя Україна?». Я відповім: «Найкраща у світі, моя!». Вільна, самостійна, незламна. З солов’їною мовою, квітучими садами, великими мегаполісами та затишними селами. Це моя Батьківщина, яку не обирають, а поважають, розбудовують, люблять. Коли з людиною та її країною нічого особливого не відбувається, життя здається йде саме по собі, воно нескінченне та стабільне.

Життя – це стан, коли час вимірюється успіхами в навчанні, сімейними святами, новими покупками, весіллями, днями народження, просто ще один день стабільності. Людина, яка потрапляє в «гарячу» точку, припиняє думати, що час нескінченний. Тут все може закінчитися в одну мить.

Починаєш цінувати кожен прожитий день, який насичений нереальною кількістю подій, що іноді і не пригадаєш. Пам’ять українця це зовсім не камінь, це не стала речовина, це не те, що залишається незмінним. Пам'ять жива, вона жваво спонукає міркувати про те, що відбувається в Україні та за її межами. Вона примушує шукати відповіді на складні питання. Знайти відповідь і правильне рішення – це отримати путівку у майбутнє, світле та мирне, для всіх українців! Для цього в нас є історія, своя, можливо, ще не сформована, можливо, жива, але наша історія – яку ми творимо зараз!

Кожна нація має історію, ми вивчаємо її в школі, ми говоримо про історичні події, даємо оцінку історичного минулого, і, здається, все вже зроблено: є країна, є народ, є мова, є література – історія написана!

2014… Вже минуло 8 років з тих кривавих подій Майдану, не горять шини, огортаючи чорним димом Київ, місто працює у звичному режимі, про ці події нагадують лиш Алеї слави, які з’явилися у кожному місті та містечку, вічний біль у серці матері, яка втратила сина, і щира повага до мужніх захисників на Сході, які не зломилися під натиском ворога, а до кінця продовжували захищати мирне небо над нашими головами. Поступово з’явилися спогади, чекання, сподівання на краще. Весь час життя тривало, воно не зупинилося жодного разу, воно триває завжди!!!

Здавалося ми ступили на шлях миру і ось – ось все закінчиться! Здавалося нове життя, за яке полягла Небесна Сотня, вже постукало у наші двері… Аж ось у двері країни постукала війна, розгорнула нову сторінку в історії України, і саме від нас залежить, які спогади ми залишимо про ці події, яким чином ми вибудуємо історію сьогодення, що залишимо для нащадків.

Ранок 24 лютого 2022 року знову приніс смуток у нашу державу…біль, розпач, горе…та ненависть у таких великих масштабах, що просто незрозуміло, чи зможемо ми – українці, колись відпустити і пробачити!

Жахіття війни знову постукало у наші домівки, змушує тікати, вбивати, вмирати! Пам'ять жива…ми завжди пам’ятаємо героїв 2014 року і схиляємо голови перед героями 2022 року!!!

Неодноразово задавав собі питання чому? Чому в цивілізованій країні гинуть люди? Чому йде війна, коли, здавалось, вже вивчили з історії найтриваліші та найкривавіші війни? Чи зміг би я віддати своє життя за краще майбутнє? Питань багато…, а от відповідей! Не забувати, не минати, бути свідомими та відданими своїй Батьківщині – це найменше, що може зробити кожен з нас! Сьогодні кожен українець робить свій внесок у майбутнє, торує свій шлях і працює задля мирного неба над рідною Батьківщиною.

Хтось захищає кордони, хтось працює, не покладаючи сил, хтось волонтерить, хтось просто допомагає добрим словом. Українське слово, українська мова – це рідне кожному українцю, це скарб, який треба оберігати, розвивати.

Українське поетичне слово завжди було потужним: словом можна поранити, а можна навпаки загоїти зморену душу, розрадити у складній ситуації! Як багато заповідали нам поети та письменники, скільки неоціненних порад залишили у своїх творах. Завдання сучасників – дослухатися до порад, не повторити помилок і сміливо йти вперед, долаючи всі перешкоди.

Сила слова як той молот, що розбиває камінь, вона як промінь сонця, що проривається крізь хмари і чорне небо, вона випробовує, але водночас лікує та допомагає скинути тягар. Гарячим струмочком пробиваються в душі українців, чіпляють найтонші нотки нашої душі.

Україна – наш дім! Україна – наше все! Ми обов’язково переможемо, ми відновимо свій дім! Наша нація буде жити, ми складемо про це ще не одну поезію! Слава Україні! Героям слава!

Заполонив нам душі смуток за кращими синами Україна,

Які повстали й не скорились – тепер лежать у домовині.

І розривають серце материнські крики, і батько тихо очі витирає.

Вони героями залишаться навіки, але ж для матері – дітей немає!

На цвинтарі їх тихо поховають, а дітям скажуть, що батьки – герої!

І звісно, що герої не вмирають! Їх душі залишаються з тобою.

То був нерівний бій, і хто повинен в цьому? Навіщо брат на брата йшов?

Гадаю я  - попереджав нас Бог і сподівався зупинити.

Але наказ тиранів невблаганних звести людей в нерівний бій.

Забрав наш цвіт, нашу надію, дітей в батьків, дружин і матерів.

За Батьківщину йшли вони! За Україну!

Проти бандитів, злодіїв й ворюг.

То хай на небу душі їх спочинуть, а на землі ми не забудемо про них!

І відродиться наша Україна, міста постануть із руїн.

Героям слава! Слава пролунає і душі успокоїть їх навік!