Наконечна Дарина, 11 клас, Горохівський ліцей N2 

Вчитель, що надихнув на написання есе -Янок Лариса Богданівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року... Боже! Як би я не хотіла пам'ятати, згадувати цей день!.. Але, тепер я пам'ятаю, я пам'ятатиму, я буду пам'ятати, я не маю права забути це, як і весь український народ!

Тривожний ранок, який розбудив усю країну, бо почалася вона, так, саме вона , - безжальна, кривава, жорстока, підла, підступна, зла, несподівана  війна!

Країна-агресор, так підло і цинічно увірвалася в наш дім! Я пам'ятаю цей ранок...Здавалося , це мав би бути звичайний ранок для кожного українця , у кожного були плани.Але війна зупинила всіх!

Пригадую, як мама з телефоном у руках метушиться , вся така стривожена , налякана , у паніці, у сльозах: "Діти ,розпочалася війна"- шепіт зірвався на зойк. І в мені тоді прокинувся страх, він пронизував усе моє тіло. Я не до кінця тоді ще розуміла, що таке війна!

Ранок переходив у вечір, а страх не зникав. Що ж нас чекає, як буде далі? Новини  насторожували...

До мами подзвонив тато і сказав, що їде до нас, додому. Мені стало спокійніше, адже тато буде з нами і він нас захистить, ми будемо всі разом, а разом нам не буде так страшно.

Неділя 27 лютого 2022 року… Тато приїхав. Нарешті, мені не так боязко, як було без нього! Мій рідний тато, мій найрідніший таточко, мій найкращий!

Якою ж короткою була наша зустріч! Я ж думала, що він буде з нами: зі мною, мамою і меншою сестричкою.

Але того ж самого дня, коли він повернувся додому, відразу ж пішов до військкомату, щоб стати на захист країни. Мій тато, мій таточко!

Сказав твердо, що мусить, бо так має бути! Що йому так буде не соромно в очі дивитися нам, своїм донькам! Мій Герой, мій Захисник!

Мама плакала, але розуміла,що тато правильно все робить, що це вчинок справжнього чоловіка. Плакала і молилася...Ми з сестрою також молилися, а тато пообіцяв повернутися… 

Я вірю,що він обов'язково повернеться до своїх дівчаток!

Мій тато-моя гордість! Розумний, сильний, відважний, сміливий. Повернувся з-за кордону,щоб стати на захист країни, сім'ї, українського народу. За плечима в нього 15 років державної служби. Після ліквідації державної установи їздив до сусідньої Польщі на роботу, щоб годувати та утримувати сім'ю.

Не служив, але прийняв рішення бути військовослужбовцем.

Здається, час зупинився, чи то навпаки, швидше почав рухатися, я вже не могла зрозуміти.Страх збільшився ще більше, бо тепер я переживала за нього, за свого таточка. Я бачила, як постійно хвилюється моя мама, як вона плаче, хоча намагається нам з сестрою цього не показувати. Але я бачила її червоні очі, як посивіло її русяве волосся. О, як ж це болить! За що? За що все це нам?

Ми молилися… Молитва стала нашою зброєю… Моя маленька сестричка, якій було на той момент 4 рочки, вивчила з мамою молитву "Отче наш" і промовляла її,склавши ручки, і так благала Бога зберегти життя татові і всім захисникам України!

"Боже, прошу, збережи життя нашим Захисникам і Захисницям, збережи нашу Україну!"

Ця клята війна зробила нас, дітей, дорослими, ми по-іншому стали сприймати цей світ.

Я зрозуміла для себе,що немає чогось чарівного, доброго, що немає і не трапляються дива, як про це читала в казках,а натомість я побачила світ інший, в якому людина чинить насилля над людиною, що людина гірше тварини, людина вбиває, руйнує, знищує, знущається, катує, вбиває, так підло і цинічно забирає життя іншої людини,просто так!..

Невже люди перестали бути людьми? Ненависть заполонила душі. Жага вбивати така ж сильна, як і жага жити!А ми люди! Нам хочеться жити і насолоджуватися цим життям!

Кляті орки, окупанти, нелюди вкрали наше життя, дитинство, буденність, зруйнували наші мрії, вщент розбили бажання. Зруйновані долі, нездійсненні плани, які так хотілося реалізувати.

Море сліз і болю…Ми маємо пам'ятати, як важко нам дається свобода і незалежність, завдяки кому сьогодні маємо ранки і вечори, все те, чого не мають там, на окупованих, зруйнованих територіях.

“Дякуємо!”-це так мало, що ми можемо сказати тим, які під кулями, в небезпеці, там, де навіть ворони бояться прилітати.

Війна вмила кров'ю нашу землю. У повітрі чути крики і плач матерів, дружин, дітей, які втратили своїх синів, чоловіків, татусів, чути молитви рідних за повернення додому найрідніших з цього пекла війни.

Я також молюся, молюся за тебе, мій таточку, мій Герою!Я знаю, що все буде, як ти нам і пообіцяв! Ти втомився, рідненький, я знаю. Я , мама і сестричка молитвою тебе оберігатимемо!

А ти повертайся швидше з Перемогою!

Коли ти в сирому окопі лягаєш спати,

Я молитвою буду тебе зігрівати!

Коли ти в страшному бою,де чути гармати,

Я молитвою буду тебе захищати!

В темну ніч,коли небо закрила мряка,

Я молитвою буду твій шлях освітляти!

Повертайся живим,мій тату,

Я буду тебе чекати!

А знаєте, а я вірю. В єдине, що я зараз вірю, це те, що добро обов'язково переможе зло. Закінчення має бути щасливим, як у кожній казці. А ми-діти,і нам властиво вірити, бо інакше для чого нам читали в дитинстві казки?

 А ще я вірю в ЗСУ, бо там кращі із кращих!

 Слава Україні!