Марія Іванівна з чоловіком виїжджали з палаючої Попасної похапцем. Документи на будинок забули, і їх разом з житлом знищила фосфорна бомба. Тепер сім’я скитається по чужих кутках в очікуванні хоч якоїсь компенсації

Ми з Попасної Луганської області. Нас війна застала ще у 2014-му, вже микаємось десять років. Де тільки не були! За кордон, правда, не виїжджали, а в Україні – то в Харкові, то в Дніпрі, то в Києві, то десь по селах. 

Якраз у 2014 році в нас народився онук. Ми з ним тікали, коли Попасну захоплювали. Їхали на машині. Зустріли наших військових. Вони нас провели до Бахмуту. А звідти ми поїхали далі. Назад обернулися – а там усе чорне. Якраз було влучання на той момент. Онуку було лише десять днів. А у 2022 році ми вже майже останніми виїхали. Навіть не взяли документи, які нам були потрібні. Чекали, що ось-ось усе закінчиться. А потім під’їхала машина з нашими знайомими і нам сказали, що сьогодні буде жахіття. Ми сіли й поїхали. А потім згорів наш будинок разом із документами. У нього влучила фосфорна бомба. 

Ми добралися до Бахмуту. Там заночували. А потім їхала машина з волонтерами. Світ не без добрих людей. Ці волонтери нас довезли до Дніпра. Так ми в Дніпрі й залишились. 

Ми ж уже старі, нам по 67 років. Ми гіпертоніки, тиск постійно підвищується. Тому ліки в нас були. А їжу нам завозили волонтери. Хліб привозили. У погребі була консервація, були крупи в запасі. Тому не можу сказати, що ми голодували. По воду ходили до криниці, коли було затишшя. 

Як їхали, кругом було написано «міни». Не можна було повернути ні вліво, ні вправо. Усі будинки вже були зруйновані. Стільки багатоповерхівок горіло! Трупи валялись на узбіччі. Ми не знаємо, чиї: наші чи орків. Це ж чиїсь діти, чоловіки чи просто родичі. І вони нікому були не потрібні. Це більше за все шокувало. 

Багато наших знайомих зникли безвісти. Про них нічого не відомо. Молодь виїхала, а пенсіонери залишились. Вони померли, і по три чи чотири місяці їхні тіла лежали в будинках. З травня туди не пускають. Зв’язку з тими, хто залишився на тій стороні, з нашими друзями, немає.  

У нас повністю згорів будинок. Немає житла, нам ніде притулитися. Понад усе мріємо, щоб у нас був свій куток. Більше нам нічого не потрібно. Чомусь іншим видають компенсацію, а нам - ні. Знають, що Попасної немає, що вона згоріла, але компенсації нам не дають. Хто виїхав на ту сторону – дідько із ними, хай там і будуть. Але ж багато хто не з власної волі поїхав. Якщо їхні діти там, то як вони тут залишаться? Це не свідчить про те, що вони зрадники. Вік у нас уже такий: помремо, а поховати буде нікому. От і будемо валятись, як валялися ті люди… А найбільша мрія – щоб війна скінчилась. Ми вже десять років у війні живемо. Люди й за два роки божеволіють від цього, а ми вже десять мучимося. За цей час онук виріс. Хоч би якусь компенсацію виплатили, щоб можна було придбати житло в селі! А наші хороми вже не повернеш. Постійно працювали, недопивали, недоїдали, щоб було де на старості літ жити. Старший онук не бачив дитинства. Тепер і менші постійно сидять у підвалі. На гуртки чи ще кудись не поведеш. Немає нормального життя. Але намагаємося жити далі.