Війна стала несподіванкою. Це розпочалося 21 липня 2014 року. У той день бомбили Майорськ. Люди бігли незрозуміло куди. У кого була можливість, ті виїжджали, у кого не було – сиділи в погребі.
Тоді вдома був син, а я була в Микитівці, це сім кілометрів від Майорська, працювала там. Я зібралася їхати додому, підійшла до Микитівського залізничного вокзалу, і було все незрозуміло, люди стояли перелякані.
Земля гула, тремтіла під ногами – так сильно бомбили по Майорську, потяги перестали ходити. Я не могла виїхати додому, не могли й діти. Потім з великими труднощами зателефонувала сусідам і Сашкові. Він із братом дружини працювали разом у полі. Тоді вони удвох сиділи в підвалі. Із цього в нас і почалася війна.
Увесь цей час я нікуди не виїжджала, сиділа завжди вдома. Тільки двічі їздила до онука в гості. А діти виїжджали. Спочатку в грудні, ні, у січні 2015 року десь усередині дочка із зятем і з двома дітками виїхали до Білорусі. Там родичі сказали, що буде хороша робота, і вони поїхали.
Син із невісткою жили в Горлівці, у центрі міста. Вони зателефонували мені та сказали: «Мамо, ми теж поїдемо». Невістка розповідала: «Я хліб ріжу, а в мене руки тремтять». Вони виїхали в кінці січня теж до Білорусі.
Коли підписали Мінські домовленості й перестали так стріляти по Горлівці, діти повернулися. Їм не сподобалося: зарплати, на яку можна було прожити, не було. По місту перестали стріляти «Градами», стало трохи тихіше. Стріляли, але не так сильно, як раніше.
Дуже важко було у 2014 році. Ще з липня перестали платити пенсії, усе було порушено, зарплат не було.
Діти в Майорську займалися сільським господарством, а в дочки із зятем у Горлівці свій город, тому картопля в нас була, і в погребі залишалася якась консервація. Я кілька років нічого не закривала, бо коли життя нормальне, то це стоїть у погребі. І ми з’їли все.
А потім, перед 8 березня 2015 року нам видали гуманітарну допомогу на кожного члена сім’ї, і ми отримали першу коробку. Пам’ятаю, як зварили пачку макаронів (тоді ще пенсії не було), і я тоді подумала, що нічого смачнішого в житті не їла.
А потім якось усе трохи вляглося, ставало трохи легше. Але все одно нормальні люди розуміють, що все може змінитися в одну мить.
.png "Імена")
