Воронкова Алла, Селидівська гімназія, с. Мемрик, Донецька область
У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 3 місце.
Учитель- Носова Наталія Миколаївна
Першого дня війни і першого дня миру ми все ще не віримо, що це правда.
Інга Балицька
Дитинство. Як багато у цьому слові. Мамина посмішка, бабусині руки, люблячий погляд батька…
Мені було дев'ять років, коли поняття «війна» увійшло в моє життя і стрімко почало знаходити в ньому сенс. Я жила в невеликому селищі, грала з друзями у футбол і каталася на велосипеді, як, в принципі, і всі діти в такому віці.
Пам'ятаю, як з нетерпінням чекала на Новий рік, щоб подивитися салют і загадати бажання. Я гадала, що так буде завжди. Але в одну мить все змінилося. Друзі почали переїжджати, на футбольне поле почали приземлятися гелікоптери, а вулицями ходити люди у військовій формі зі зброєю через плече. Все живе здригалося від звуків військової техніки та вибухів снарядів.
З особистого щоденника:
«Вулиця до знемоги пропахла весною, трелі птахів нав'язливо різали слух. Була тепла сонячна погода, мама висаджувала квіти біля будинку, а я, як найголовніший помічник, поливала саджанці з маленькою лієчкою. Батько з молодшим братом збирали новий велосипед, який йому подарували на день народження кілька днів тому. Одна мить змінила спокійну, розмірену обстановку на переляк та тривогу. Може це звучить банально, як сцена з якогось фільму, але земля під ногами затремтіла по-справжньому, шибки у дерев'яних віконних рамах «божеволіли», саме звук їх деренчання відбився в пам'яті найбільше. Досить дивно, але ніхто не біг ховатись, ми просто здивувалися і спостерігали. Не було жодних оголошень і сирен тривоги, але стовп диму з пилом, що піднімався на горизонті, дав зрозуміти, що наше життя вже почало змінюватися…»
Спочатку було страшно: у школі розповідали, що робити у разі бомбардування, вікна заклеювали скотчем, ліжка пересували до глухих стін, у льоху замість консервації лежав теплий одяг і найнеобхідніше, «про всяк випадок».
Дико, але досить кумедно, що згодом ми не те, щоб перестали лякатися військової техніки, вона стала звичним елементом місцевого дорожнього руху, а на звуки пострілів мимоволі виривався один коментар – пригнічене «знову». Те, що шокувало і викликало страх, стало звичайним. Уявіть дитину, яка звикла до війни. Хіба так має бути?
Але я не втрачаю надії та віри в те, що незабаром усе зміниться: діти зростатимуть і знатимуть про війну лише з підручників, дружини та матері не литимуть сльози про своїх солдатів, а вибухи будуть лише від феєрверків та хлопавок.
Я не жадаю перемоги, адже переможцям іноді доводиться довго розхльобувати плоди своєї перемоги. Я хочу миру, і це не лише про відсутність війни…
Я мрію про день, коли сльози на щоках України висохнуть, а трагедія нашого народу залишиться у пам'яті як сторінка історії, про яку неможливо забути.
