меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Алла Воронкова

«Земля під ногами затремтіла по-справжньому…»

переглядів: 95

Воронкова Алла, Селидівська гімназія, с. Мемрик, Донецька область

У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 3 місце.

Учитель- Носова Наталія Миколаївна

Алла в 2014 році

Алла в 2021 році

Першого дня війни і першого дня миру ми все ще не віримо, що це правда.

Інга Балицька

Дитинство. Як багато у цьому слові. Мамина посмішка, бабусині руки, люблячий погляд батька…

Мені було дев'ять років, коли поняття «війна» увійшло в моє життя і стрімко почало знаходити в ньому сенс. Я жила в невеликому селищі, грала з друзями у футбол і каталася на велосипеді, як, в принципі, і всі діти в такому віці.

Пам'ятаю, як з нетерпінням чекала на Новий рік, щоб подивитися салют і загадати бажання. Я гадала, що так буде завжди. Але в одну мить все змінилося. Друзі почали переїжджати, на футбольне поле почали приземлятися гелікоптери, а вулицями ходити люди у військовій формі зі зброєю через плече. Все живе здригалося від звуків військової техніки та вибухів снарядів.

З особистого щоденника:

«Вулиця до знемоги пропахла весною, трелі птахів нав'язливо різали слух. Була тепла сонячна погода, мама висаджувала квіти біля будинку, а я, як найголовніший помічник, поливала саджанці з маленькою лієчкою. Батько з молодшим братом збирали новий велосипед, який йому подарували на день народження кілька днів тому. Одна мить змінила спокійну, розмірену обстановку на переляк та тривогу. Може це звучить банально, як сцена з якогось фільму, але земля під ногами затремтіла по-справжньому, шибки у дерев'яних віконних рамах «божеволіли», саме звук їх деренчання відбився в пам'яті найбільше. Досить дивно, але ніхто не біг ховатись, ми просто здивувалися і спостерігали. Не було жодних оголошень і сирен тривоги, але стовп диму з пилом, що піднімався на горизонті, дав зрозуміти, що наше життя вже почало змінюватися…»

Спочатку було страшно: у школі розповідали, що робити у разі бомбардування, вікна заклеювали скотчем, ліжка пересували до глухих стін, у льоху замість консервації лежав теплий одяг і найнеобхідніше, «про всяк випадок».

Дико, але досить кумедно, що згодом ми не те, щоб перестали лякатися військової техніки, вона стала звичним елементом місцевого дорожнього руху, а на звуки пострілів мимоволі виривався один коментар – пригнічене «знову». Те, що шокувало і викликало страх, стало звичайним. Уявіть дитину, яка звикла до війни. Хіба так має бути?

Але я не втрачаю надії та віри в те, що незабаром усе зміниться: діти зростатимуть і знатимуть про війну лише з підручників, дружини та матері не литимуть сльози про своїх солдатів, а вибухи будуть лише від феєрверків та хлопавок.

 Я не жадаю перемоги, адже переможцям іноді доводиться довго розхльобувати плоди своєї перемоги. Я хочу миру, і це не лише про відсутність війни…

Я мрію про день, коли сльози на щоках України висохнуть, а трагедія нашого народу залишиться у пам'яті як сторінка історії, про яку неможливо забути.

Мемрик 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 обстріли безпека та життєзабезпечення діти обстріли Донецька 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій