Виїхали ми зі свого села, будинок наш розбитий повністю. Живемо наче інопланетяни, нам нікуди повертатися. Нічого доброго в голову не лізе. Найдужче шокувало те, що брат на брата пішов. Я не розумію цього.

До Покровська нас вивезли знайомі, а потім ми сіли на потяг та поїхали в Дніпро, а далі – у Львівську область. Усе було організовано дуже добре, нічого поганого не можу сказати. Все минуло спокійно. Завдяки волонтерам, ми з гуманітарною кризою не стикалися. Нам допомогу надають, усе в нас є.

Коли ми виїхали, я два місяці взагалі не знала, що робити. Ми виїхали в березні, і березень та квітень я з лікарні не вилазила. Обстежили мені всі органи. 

Зі мною щось страшне робилося. Я на очах втрачала вагу, за десять днів на 15 кілограмів схудла, і це все далі тривало. Ніхто не знав, що зі мною. Ось так і вплинула війна: здоров’я дуже погіршилося.

Зараз я вже відійшла, але ж пенсії малі. У мене пенсія – 2700, і як на них жити? Ми квартиру орендуємо, а платити нічим. Я пішла працювати прибиральницею, щоб трошки заробити, а що далі буде – не знаю. Я взагалі не розумію, що робиться: одні зі шкури пнуться, а в інших із кишень гроші випадають.