Куліш Анастасія, 10 клас, Спеціалізована школа №301 імені Ярослава Мудрого

Вчитель, що надихнув на написання есе - Себало Світлана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це завжди страшне і руйнівне явище, яке приносить біль, страждання та смерть. Це складна й болюча історія, яка проникає в кожен куточок нашого життя. Моя історія почалася, коли ми прокинулися в світі, де мир раптово перетворився на тривогу, а безпека – на спогад.

24 лютого 2022 року я прокинулася від гучних звуків за вікном і спочатку не зрозуміла, чому мене ніхто не розбудив до школи, адже була вже восьма ранку. Я побачила заплакані, сповнені тривоги мамині очі й зрозуміла, що трапилось щось страшне.  Вона сказала, що Київ бомблять: почалася війна… Батьки збирали «тривожну валізу», з екрана телевізора лунали невтішні новини.

Я ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді тут, на нашій землі. Здавалося, це лише поганий сон, з якого я прокинуся…

Знову пролунали гучні вибухи - і ми спустилися в підземний паркінг, наше тимчасове укриття. Було страшно й моторошно. Здавалося, що снаряди падають зовсім близько, хоча обстрілювали правий берег. У своєрідному «укритті» було багато людей, всі перелякані та схвильовані. Це здавалося чимось нереальним, далеким, як сюжет фільму. Під вечір знову пролунали вибухи – і ми знову спустилися в паркінг. Люди були в розпачі й не знали, що робити: ночувати в холодному укритті чи, ризикуючи, повернутися до затишних помешкань. Було дуже страшно залишатися вдома на ніч.

Щодня ми прокидалися з думкою про те, що може статися далі. Звучання сирен стало звичним, а страх і невизначеність - постійними супутниками. Я намагалася тримати себе в руках, але іноді відчувала безсилля і гнів.

Ми всі дуже боялися за майбутнє і вирішили, що нам з мамою потрібно евакуюватися. Ми збирали валізи, згадуючи про те, що потрібно взяти, і боячись забути щось важливе. Мабуть, найбільше нам не хотілося залишати наш дім. Я бачила, як мої батьки хвилюються, як їм важко прощатися. У нас було багато планів, але війна в один момент зруйнувала їх. Так як не було транспорту, виїхати з міста нам вдалося з другої спроби. Пам’ятаю на вокзалі величезні черги людей з рюкзаками, валізами та домашніми улюбленцями, плач дітей, крики матерів, штовханину…Люди покидали свої домівки, забираючи з собою лише найнеобхідніше. Вони шукали безпечні місця, надію та захист.

І ось, нарешті,  ми в потязі, який прямує до Львова. У переповнених вагонах яблуку ніде впасти. Дев’ять нестерпних годин, без води, без нормального сну і можливості сходити у вбиральню, здавалося, тривали вічність.  

Ми з мамою планували виїхати до Польщі, але черга на цей напрямок була довжиною у три вулиці, і люди вже декілька днів стояли в ній. На вокзалі було дуже багато мам з дітьми, які були налякані та втомлені.

Зі Львова до Перемишля їхати 2 години – наша ж поїздка тривала більше 20.

Коли потяг нарешті прибув до місця призначення, всі не могли стримати емоцій. Проте радість була передчасною: нам повідомили, що місто «забите» біженцями і вільних місць для проживання вже немає. Потрібно було їхати до Варшави. Далі все пам’ятаю уривками: шестигодинний переїзд до іншого міста, втрата свідомості, темрява, «швидка», лікарня, а далі – повернення на вокзал, пошуки готелю, знову вокзал… Нарешті волонтери знайшли місце в приміському готелі.

Згодом доля нас закинула до Великої Британії, до міста Чатем. Еліза, англійка, яка відгукнулася на наш лист, зустріла нас дуже привітно.

Через два тижні я пішла до британської школи, де почувалася «білою вороною».  На чужині жити було дуже важко: інший менталітет, побутові проблеми, мовний бар’єр тощо - хотілося на Батьківщину, де залишився тато й мої друзі. Кожного дня ми з нетерпінням чекали новин з Києва, плакали й сумували разом з українцями, раділи маленьким перемогам, донатили на потреби ЗСУ.

Через два місяці ми повернулися додому, у нашу знедолену неньку - Україну. Яке це було щастя! Я не могла надивитися на рідні місця, не могла надихатися повітрям, мені хотілося обіймати перехожих, цілувати землю і кричати на весь світ про те, що кращого місця, як Київ, немає на Землі.  

Вдома нас чекали нові випробування – і ми готові були до них.

Час минав, і я почала адаптуватися до нової реальності. 1000 днів війни навчили мене цінувати маленькі радощі: сміх, дружбу, підтримку. Кожен день війни - це новий урок, новий виклик. Я мрію про мир, про те, щоб ми знову могли жити без страху. Але я також знаю, що навіть у найтемніші часи є місце для світла, для надії і для змін.  Я вірю в нашу Перемогу!