Сім’я Бірюкових виховує 10 прийомних дітей. Усі дуже хвилювалися, коли почалися воєнні дії, і довелося віддати дітей в безпечне місце, у табір у Конча-Заспі. Тоді здавалося, що назавжди. І хоча встановився хоч крихкий мир, жінка однак хвилюється за дітей, намагається підтримати й залікувати їхні душевні рани...

Я народилася на Крайній Півночі, у Слов’янський район Донецької області приїхала разом із чоловіком. Ми прийомні батьки дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ). Біологічних дітей у нас четверо. До війни в мене було троє прийомних дітей і двоє рідних синочків, а дівчатка вже були заміжні. Сьогодні в нас 10 прийомних дітей.

Для мене перший день війни, коли над нашим будинком пролетів військовий вертоліт. Тоді зрозуміли, що це початок чогось, але ми ще не здогадувалися.

Поруч із нами знаходиться гора Карачун, і вертоліт летів саме туди.

Незабаром почалася евакуація. Ми з хлопцями виїхали в Харківську область до родичів. Я через день навідалася в наш будинок. У нас було дві собаки, сусіди наглядали за ними, як могли.

На той час прийомних дітей ми перевезли в табір у Конча-Заспі, у сім’ю наших знайомих. Ми відвезли їх 12 травня 2014 року, і вони були там до 23 серпня. До 6 липня ми з чоловіком і синами тулилися в родичів. Старший син одразу пішов працювати, щоб допомагати родині.

Ми дуже раділи, коли 6 липня 2014 року повернулися в рідні стіни. Хоча морально було дуже важко, від обстрілів свистіло так, що з даху випадали цвяхи.

Щоранку о четвертій годині в нас починали деренчати двері від військової техніки, яка їздила по місту. Коли лягали спати й відкривали вікна спекотним літом, чутні були автоматні черги пів ночі, ніч...

Ми не знали, хто і де стріляв. Долав сильний страх. Але своїми очима вибухи ми не бачили, слава Богу.

Їжі ми не потребували, проте доводилося довго сидіти без світла, коли перебили дроти. У ті дні без потреби з дому ми не виходили. У Слов’янськ виїжджати я боялася, там різне було, могли і машину відібрати. Звичайно, мене багато хто знає, тому що я займаюся страхуванням автомобілів, але без крайньої потреби намагалася не виїжджати.

Коли ми віддавали дітей до табору в Конча-Заспі, не знали нічого. Прощалися, як останній раз. Незрозуміло було, коли закінчаться воєнні дії. Здавалося, що більше ніколи не повернеться мир, не повернеться дитячий сміх у наші стіни, я ніколи їх не побачу. Саме це було найстрашнішим.

Хотілося б усе забути. Четверо наших друзів загинули через війну, наші робочі місця розстріляли. У душі залишився шрам...

Наша сім’я часто отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, на Новий рік досі отримуємо подарунки для дітей. Найкраще – коли продуктові набори роздавали. Це була велика підмога для нашої сім’ї, величезне спасибі!

Взагалі Фонд дуже багато допомагав. Люди стояли в черзі, щоб отримати заповітний пакет із написом «Фонд Ріната Ахметова».

У Слов’янську зараз життя потихеньку налагоджується. Приїжджаєш на ринок – багато людей, продуктів, краса, пахне миром.

Дуже хочеться жити в мирі. Відчуття безпеки немає і навряд чи з’явиться.

Ця війна почалася так раптово, що зруйнувала нашу думку про вічний мир і радість.

Тепер я ні в чому до кінця не можу бути впевнена. І незважаючи на те, що в нас зараз крихкий мир, ніхто не гарантує, що він збережеться і далі.

В останні п’ять років життя стала спокійніше. Я завжди хвилююся за дітей. Зараз у мене п’ять новеньких діток, які жили в Дніпродзержинську [Торецьк]. У них померла мама. Родина не була благополучною. Від них дуже близько знаходиться Горлівка, тому діти часто чули обстріли. У них порушена психіка, присутня депривація від неблагополучних батьків.

Шкода дітей, у їхньому віці це пережили. Чим їх можна заспокоїти? Як залікувати їх рани? Їм потрібні любов, тепло, затишок і щоб завжди можна було смачно поїсти. Це найкращі ліки.