Сумко Олена, 19 років, Харківська ЗОШ І-ІІІ ступенів №41, 11-А клас

Один день... Скільки всього може відбутися за ці двадцять чотири години! Здавалося б — всього день, але як змінюється світ за цей час. Особливо, коли починається війна.

Війна почалася несподівано — і це так шокувало, що я просто не знала, як реагувати. Довгий час було відчуття, що це чийсь невдалий жарт, що так просто не може бути! Протягом мого життя, всі довкола: вчителі, люди старшого віку, батьки, бабусі та дідусі казали, що війна — це найстрашніша річ у світі та ні за яких обставин ми не можемо дозволити їй відбутися знову.

Коли мої прабабусі розповідали історії свого дитинства, я просто не могла повірити, що в цьому дивному, доброму світі понад вік тому йшла війна... Після такого «чаювання», я виходила, наче зачарована, із дивним, тривожним відчуттям у серці. Пам'ятаю, як пізніше, коли ми з мамою вже їхали в машині, я всю дорогу додому дуже старанно розмірковувала про все почуте. Дивлячись у вікно, ніяк не могла усвідомити, що на моїх улюблених вуличках, не так давно вмирали солдати...

Насильство ніколи не було для мене припустимим — мої батьки зробили все для цього. Україна з Росією завжди мали дружні відносини, так мені здавалося. Один мій дідусь, полковник часів СРСР, майже не розділяв наші держави, інший — мав друзів-росіян і завжди позитивно ставився до цього народу. Тому, було важко зрозуміти події в Криму, повірити, що така дружня, в моєму дитячому розумінні, країна приєднала до себе частину нашої території, застосовуючи збройну агресію. І ще важче було змиритися з думкою, що почалася війна.

Пам'ятаю той день: до класу зайшов учитель і дуже серйозно повідомив про події на Донбасі. Моє світобачення в один момент упало! Все, що я чула в дитинстві, все, у що вірила — за один день перестало бути істинним.

Моїй сім'ї пощастило — ми живемо у Харкові, родичів, що проживають на Донбасі немає. Але зі слів свого хлопця, який приїхав звідти, я почула достатньо, щоб кожного дня дякувати, адже до нашого міста не дійшли бойові дії, і благати, щоб вони нарешті скінчилися. Він розповідав, як за один день від його школи залишилися тільки руїни, як усією сім'єю бігли до укриття, кожного разу, коли чули вибухи. Це страшно... насправді страшно...

А ще страшніше — розуміти, що вони й досі там, досі вимушені ховатися. Мені важко навіть уявити, як йому нестерпно боляче... Дзвонити матері — і гадати: вона не бере слухавку, бо не чує, чи тому що... не може.

Війна — це найстрашніша у світі річ, а страх, як відомо, туманить розум, пробуджує жорстокість і бажання помститися. Та ми повинні не давати таким думкам шансів, бо це понесе за собою ще більше втрат, ще більше розбитих сердець і сліз. Потрібно зупинити цей жах, якомога швидше. Та як це можу зробити, наприклад, я, звичайна одинадцятикласниця? Чи можу я зупинити війну? Звісно, ні. І усім класом ми це не зробимо, і усією школою теж. Але ми здатні зробити дещо важливе, що зможе допомогти завершенню кровопролиття. Можемо почати із власного мислення. Виховати в собі толерантність, терпимість і любов до своєї Батьківщини.

Вчитися, щоб найефективніше працювати — працювати, щоб робити свою країну сильнішою. Взяти за правило слова Матері Терези: «Я ніколи не приєднаюся до руху проти війни. Покличте мене, коли з'явиться рух за мир». І зробити свій внесок до створення сильної, розвинутої, спроможної захищатися держави. Саме такою я хочу бачити свою Україну, саме такою ми усі мріємо її бачити. Одне стійке рішення мільйонів людей — і війна скінчиться назавжди.