Глущенко Софія, 13 років, учениця 9 класу Височинівської ЗОШ, с. Височинівка, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Це був один день у моєму житті. Я стала свідком невимовного горя моїх рідних і близьких людей. Свідком того лиха, що зветься війною. Свідком наслідків страшних діянь, що рвуть серце і душу навпіл, перехоплюють подих, змушують кричати на повний голос: «Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб, народжуються діти, люди створюють симфонії і поеми, роблять відкриття. Тільки служили б ці відкриття миру, а не справі знищення»

Був теплий погожий літній ранок. Промені вранішнього сонця легенько торкались мого обличчя. Моя яблунька-ровесниця під вікном тихо постукувала у шибку , ніби хотіла якусь звістку повідомити.

У кімнаті тихо, безлюдно. Раптом крізь хатню тишу - тихий жіночий плач. Мене це насторожило, здивувало, а серце відразу стрепенулось, похололо. Плакала мама… Чому? Що трапилось?

— Лихо завітало в нашу сім’ю, загинув на війні Сергій (мій двоюрідний брат по маминій лінії).

День похорон. Мабуть, немає в мові таких слів, щоб описати це людське горе, море сліз, горя , розпачу і крику. Стою, тамуючи сльози, горнусь до маминого плеча, ніби шукаю захисту, а в голові слова прадідуся, який пройшов довгий, нелегкий, тернистий шлях, усипаний голодом, холодом, тисячами смертей Другої світової:

«… звали мого побратима по війні Єгором, коли його поранило і він відчув, що помирає, так обняв мене міцно, схопив за руку і не відпускав. Мабуть, йому думалось, коли біля нього хтось поруч, то життя від нього не піде.

Він просив, що хоча б ще п’ять хвилин пожить, хоча б ще дві хвилини… А ти вже бачиш, як із-під волосся іде жовтий-жовтий колір, як тінь іде, опускається рівно під одежу...

Тоді нам всім здавалось, що після війни, що після того нелюдського страждання, моря сліз буде прекрасне життя. Нам здавалось, що всі люди будуть добрими, поважатимуть один одного. Адже у всіх було таке велике горе. Воно нас братами, сестрами зробило, об’єднало…»

Ось і зустрілись минуле із сьогоденням. Його життя було чистим, безхмарним світанком. Душа мандрувала у таємничий, загадковий світ. Були плани на майбутнє. Та не судилося їм здійснитися.

В одну мить змінилося життя країни, нашої рідної Батьківщини. Треба було вирішувати долю України - боронити рідний край. І Сергій добре усвідомлював: хто, як не він! Виконуючи професійний обов’язок, за покликом серця сержант Андрієнко Сергій Володимирович знаходився на відповідальному завданні - захищав територіальну цілісність нашої країни. Вірив у світле майбутнє України. Та прийшла біда. Не судилося здійснитися його мріям, ніколи вже не дасть відповіді на питання донечки. Не почує її дзвінкоголосого сміху. Унаслідок обстрілу ТУ «Північ» 10 серпня 2014 перестало битися серце ще одного справжнього патріота-українця.

Указом Президента України 660/2014 від 21 серпня 2014 року «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Андрієнко Сергій Володимирович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно.

Ці події назавжди змінили долю сім’ї Сергія. Залишив після себе добру згадку, чарівну маленьку донечку, на батьківському подвір’ї останнє дерево, посаджене його руками. І тепер материнське серце болить, бо завжди відчуває подих сина.

Батьківський біль ніколи не проходить, а, особливо, коли онучечка запитує у дідуся, дивлячись на татові світлину: «Дідусю, а коли прийде тато? Він зараз на небесах!?»

І усміхається. Не розуміє дівча, що все своє життя буде бачити тата лише на світлинах.

Щоразу, коли мої думки линуть у майбутнє, я молюся за Україну. Хочу жити в мирній та сильній державі, де немає війни, насилля та свавілля. Мрію, щоб громадяни України пишалися своєю Батьківщиною, а держава боронила їхні права і захищала. Вірю, що пройдуть роки і історія скаже правду, а винуватці війни будуть покарані.