Я живу у Слов’янську. Моя сім’я невелика: доньки немає вже 14 років, але є правнук, з яким я спілкуюся. Все життя я працювала в дитячому садку, і мене досі поважають, люди йдуть зі своїми проблемами, а я намагаюся допомогти кожному, чи то словом, чи справою. Моя вулиця дуже дружня. Ми, як один великий колектив, і це допомагає виживати у війну.

Перший день повномасштабного вторгнення став шоком. У XXI столітті я не могла повірити, що таке можливо. Спочатку було несподівано, а потім — просто страшно. Зараз я вже трохи звикла, хоча серце болить за розбиті сім’ї: діти та онуки роз’їхалися, і це дуже тяжко.

Нещодавно сталася біда: загорілася хата, сильно палало горище. Якби не наші добрі сусіди, ми з чоловіком, мабуть, згоріли б.

Війна роз’єднала людей. Дехто вже ніколи не повернеться додому. Боляче дивитися на молодих чоловіків, які йдуть на фронт. Здається, ми не були готові до трагедії такого масштабу. Чоловік моєї внучки, якого я вважаю за онука, служить у поліції та воює. Багато знайомих також на фронті. 

Попри все, я бачу майбутнє нашої країни квітучим. Дуже хочеться, щоб Україна відновилася, щоб усе було добре і всі нарешті повернулися додому.