Людмила Порфіленко | Курахове

"Зберігаю шматочки скла із вікон рідного дому"

Невеликий стіл, вінтажні аксесуари, кольорові тканини, вовна, глина та інструменти – так сьогодні виглядає майстерня Людмили Порфіленко на Волині. Сюди її багатодітна сім’я переїхала з Курахового після початку великої війни. Куточок для творчості жінка мала і в квартирі на Донеччині. Нині помешкання зруйноване через російську атаку біля її будинку. А спогадами про рідний дім для неї залишаються шматочки скла з вікна її квартири, які вона взяла з собою.

Роботу у новій майстерні на Волині жінка починала з невеликої кількості матеріалів та приладдя, які вдалося вивезти з дому. Нині переселенка створює іграшки, прикраси, декор для дому, поєднуючи вовну й інші тканини, намистини з мушлями, жолудями чи шишками, які знаходить у лісі або біля водойми.

А її інтер’єрні ляльки стають подарунками для іноземців, які прихистили у себе воєнних біженців з України. Своєю історією мисткиня поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?»

Переселенка з Курахового Людмила Порфіленко

«Нам треба було вивозити дітей»

До початку повномасштабної війни Людмила Порфіленко працювала медсестрою у школі, а її чоловік – лікарем. Багатодітна сім’я мешкала у Кураховому, що на Покровському напрямку. Тут вони і зустріли велику війну. Оскільки жінка вже тривалий час жила поблизу зони бойових дій, то не одразу зрозуміла масштабу вторгненння.

Сім'я Людмили Порфіленко

«Вранці я прокинулася від повідомлення класного керівника доньки, що сьогодні діти залишаються вдома, в школу ніхто не йде, бо почалася [масштабна] війна. Чесно кажучи, я не повірила. Перше, що спало на думку: «Як добре, що не треба збирати дітей до школи і можна довше поспати». Я знову закрила очі і лише тоді почала усвідомлювати, що, справді, почалася повномасштабна війна», – пригадує Людмила.

За словами переселенки, чимало місцевих залишалися у Кураховому, люди вже мали досвід залишення домівок 10 років тому: «Розповідали, що витратили гроші, час, але все одно довелося повертатися додому. Ми маємо трьох дітей, і за них було страшно. Дилема була у тому, що мама чоловіка не хотіла їхати, мої батьки теж не планували виїжджати, а нам треба було вивозити дітей. Ми виїжджали разом з дітьми і забрали своїх домашніх улюбленців – двох песиків породи чихуахуа. Коли ми вирішили, що їдемо, у мене почалася паніка. Ми їхали у невідомість».

Будинок сім'ї у Кураховому

Багатодітна сім’я залишила Курахове на третій тиждень повномасштабної війни. Людмила каже, весь багажник автівки був заставлений баклагами з пальним. З собою взяли лише змінний одяг і невеликий наплічник з приладдям та матеріалами для її рукоділля. У вільний від роботи час жінка виготовляла іграшки, прикраси, інтер’єрні ляльки. І мала у своїй квартирі невелику майстерню для творчості.

За рік після евакуації жінка з чоловіком та донькою повернулися в Курахове, щоб відвідати маму та забрати ще речі, які залишилися в її квартирі.

Вид з будинку Порфіленків після обстрілу

«Коли збирала речі, на своєму стелажі побачила шматочки скла з нашого вікна. Його вибило внаслідок чергового обстрілу. Свекруха прибрала всі уламки раніше, а ці якось лишилися. Спочатку я хотіла викинути їх, а потім взяла у пакетик і склала собі. Вони для мене – як символ того життя, яке було раніше, до повномасштабної війни. Бо після у мене почалося зовсім інше. Зберігаю ці шматочки скла з рідних вікон. Вони – як пам’ять і водночас - відгомін рідного дому», – каже Людмила.

Нині сім’я залишилася без власної квартири на Донеччині. Восени минулого року неподалік будинку, в якому жили Порфіленки, влучила ракета. Помешкання повністю зруйноване. Про це Людмила дізналася зі світлин, які опублікувала місцева поліція.

«Ми не поїдемо за кордон»

Прихисток сім’я знайшла на Волині. Обрати саме цей регіон допомогли друзі, які евакуювалися сюди з Донеччини ще в 2014-му. Оселилися Порфіленки у селі Положеве Шацької громади.

«Був вибір їхати в Німеччину, у Польщу. Але чоловік сказав, що ми будемо вдома. Не поїдемо за кордон. Поки ми у своїй країні, ми вдома! Ми поїхали на Волинь», – розповідає жінка.

Переселенка пригадує, найскладнішим моментом у переїзді була адаптація у перші тижні.

Виріб Любмили Порфіленко

«Було дуже сонячно, тепло. Моя молодша донька просилася погуляти на вулицю, а ми її боялись випустити з хати. Ми не могли зрозуміти: невже тут можна так просто вийти на вулицю – і нічого тобі не загрожуватиме. Три тижні повномасштабного вторгнення в Кураховому далися, звичайно, взнаки. Нам здавалося, що скрізь небезпека. Було страшно», – каже Людмила.

Нині її молодші діти навчаються онлайн у Курахівській школі, старший син став студентом на Волині, а чоловік знайшов роботу в місцевій лікарні. Людмила ж вирішила відродити тут свою маленьку майстерню. Облаштувала її в одній з кімнат будинку батьків, які згодом теж перебралися з Донеччини на Волинь.

Майстерня мисткині на Волині

Нині у невеликій кімнаті є все: кольорові тканини, вовна, полімерна глина, інструменти. Творчістю Людмила займається з народження дітей. Все починалося з пошиття карнавальних костюмів для доньок і сина, виробів з природних матеріалів. Зараз жінка працює у техніці валяння, ліплення, шиє іграшки, виготовляє прикраси з каміння.

Починає працювати близько восьмої ранку. Творить під музику або фільми. Матеріали замовляє в інтернеті. Один з її улюблених магазинів з вовною був у Бахмуті. Після початку повномасштабної війни він також переїхав на Волинь.

«Яким же було моє здивування, коли я, перебуваючи в Шацьку, хотіла замовити у них матеріали, і почула, що вони переїхали до Луцька. Тобто, ми знову поряд. Я так зраділа! Це для мене було, напевно, якоюсь ознакою стабільності - наче я вдома. Зараз вони знову переїхали, але я продовжую у них замовляти», – каже Людмила.

Майстер-клас для дітей-переселенців та місцевих, який проводила майстриня

Іноді матеріали жінка знаходить просто під ногами, гуляючи набережною чи у лісі. Зізнається, у нагоді стають шишки, жолуді, мушлі чи навіть засушений мох: «От поїхали з чоловіком у Світязь у справах. Я попросила заїхати на Світязьку набережну. Я дуже відчуваю усю цю природу: ліси, озера. Це мене дуже надихає! Пішла прогулятися берегом і назбирала цілу кишеню мушель. А чоловік каже: «Навіщо вони тобі? У нас їх і так багато є!». Але я от не можу їх не взяти знову, і все».

«Мої ляльки подорожують світом»

До початку великої війни майстриня презентувала свої роботи на виставках в Кураховому і Сорочинському ярмарку. Нині ж проводить майстер-класи з валяння для дітей-переселенців та місцевих на Волині. Людмила найбільше любить працювати з вовною.

«Зручно, що валяти вовну можна навіть в дорозі, адже це не займає багато місця, – каже вона. – Особливо люблю, коли їду в потязі – це такий мій релакс. Або взимку працювати з вовною – одна насолода. Саме в цей час вона найкраще йде до рук».

Дитячі іграшки, які створює майстриня

Майстриня має постійних клієнтів. Нові покупці знаходять її через соцмережі чи контакти знайомих. Серед друзів замовлення найчастіше відбуваються так: «Слухай, я купила собі нову сукню, мені треба сережки!» – каже жінка.

Інтер’єрні ляльки, які виготовляє майстриня-переселенка, часто купують на подарунки за кордон. Їх дарують на знак вдячності сім’ям, які прихистили у себе українських біженців. Зазвичай купують парою: хлопчика та дівчинку-українців.

«Особливо цінно, що мої ляльки подорожують світом. І ще цінніше, що потрапляють в руки хорошим людям, які допомогли українцям у складний час. Одна пара ляльок поїхала до Франції, інша – до Англії, ще одну замовляли у Німеччину», – розповідає Людмила.

У планах Людмили - відкрити магазин, де вона зможе продавати свої роботи. Планує це у Шацьку - місті, яке на початку великої війни прихистило її родину. На повернення додому в жінки поки надії немає.

Інтер'єрні ляльки, які біженці замовляться у Людмили і дарують іноземцям, що їх прихистили