Куліш Дарина, студентка 1-Б курсу ВСП "Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Із двадцять четвертого лютого 2022 року життя багатьох українців перевернулося з ніг на голову. Багатьох переслідувало нерозуміння та тривога, страх та біль, пустота та відчай. Усвідомлення про початок війни прийшло не відразу; я досі пам’ятаю, що в той день не було світла. Я та моя мати направлялися до школи та на роботу.

Першим тривожним дзвіночком стала пустота автобусної зупинки, лише кілька дорослих та абсолютна відсутність дітей. Відкривши телеграм-канал, ми тільки-но дізналися про початок повномасштабної війни.

Кілька місяців пройшли наче туман: втрата інтересу до спілкування, хобі, друзів, навчання, сильна роздратованість та агресія, відмова від прийому їжі та догляду за собою. Туман переслідував мене до самого літа, важливого для мене місяця – липня. Протягом усієї весни я спілкувалася зі своїм дядьком, який повернувся з Польщі і майже відразу відправився на військові навчання до Німеччини.

Початок липня. Дядько не відповідає на дзвінки, і мати починає хвилюватися: «Як се ж то? Сергій вже котрий день не відповідає на дзвінки».

Дванадцятого липня вона знаходить номер телефону військовослужбовця, що служив разом із моїм дядьком, та телефонує йому. Все, що ми дізналися, – абсолютно нічого, він лишень направив нас до командира їхньої бригади. За кілька годин командир прийняв виклик, і з його вуст ми почули колючу фразу: «Сергій Миколайович зник без вісті».

Тоді хотілося кричати, у це не хотілося вірити. Та десь в душі лунало: «Це ще не вирок. Ще є надія. Ще є маленька надія».

Вже наступного дня – надія зникла: нам офіційно повідомили, що мій дядько, мій хрещений батько,  загинув. Серце наче розірвалося на шматочки, це наче світло, що вказувало дорогу,  зникло, залишивши вас одного в страшній, гнітючій пітьмі. Час пливе занадто повільно, неможливо думати ні про що інше, та тим часом наближається сімнадцяте липня – день вступного екзамену з української мови до коледжу.

Змахнувши свої сльози, я знаходжу в собі сили вивчити матеріал перед екзаменом та думаю лишень про одне: «Напевно, мій дядько пишався б, дізнавшись, як я здала екзамен, як я офіційно вступила до коледжу». Екзамен був зданий на високий бал, та той день запам’ятався іншим – підготовкою до поховання дядька…

Вісімнадцяте липня – день, котрий я вже ніколи не забуду. Відчинені ворота до двору моїх тітки та хрещеного батька, кілька десятків людей, що вже були там. Тримаючи в руках квіти, з блідим лицем я підхожу до його відкритої труни. Неподалік чується: «Відкрийте його». Та всього за пару секунд відкривається лице дядька. Синій ніс та вже пожовклі очні яблука, з котрих тече гній, геть посинілі губи та вуха, та дещо нове – рана на його щоці.

Зазначалося, що він загинув від снаряду, що розірвався справа від нього. Сприйняти все, що було в той день, було неможливо. Мозок намагався згадати та прокрутити всі моменти ще з живим дядьком, від того, як він на світлинах тримав мене на руках біля церкви, до того моменту, як жуйка прилипла до його носа.

Після цього пройшло вже кілька місяців, але я й досі згадую свого дядька. Мені так хочеться обійняти його прямо зараз, пишучи це есе, згадати вже такий рідний запах цигарок від нього та його наповнені добротою карі очі. Я буду пам’ятати його все своє життя, я  ніколи не забуду його подвиг заради перемоги над ненависними рашистами. Україна понад усе! Слава Україні! Слава героям!