Куліш Дарина, 2 курс, ВСП “Золотоніський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Майже три роки триває війна: над будинком літають безпілотники, шахеди та ракети розрізають небесну блакить, все частіше лунає сигнал повітряної тривоги… Та навіть все це – не таке вже й страше явище в порівнянні з тим, що відбулося за цей час.

Стільки сліз було пролито, стільки горя упало на голови українців, які ведуть свій бій як на фронті, так і в тилу із запеклим ворогом-агресором.

Пригадую початок цього кошмару - 24 лютого 2022 року. Відсутність світла, пуста автобусна зупинка та центр міста, паніка серед мешканців та страшні новини в телеграм-каналах – таким зринає в пам’яті цей моторошний день.

Моїй сім’ї доводилося спати в нових незвичних умовах – із відкритим вікном, щоб почути сирену з вулиці, що сповіщала про повітряну тривогу. Через це з’явилося правило, яке змушувало спати в теплому одязі, щоб під час сирени, не гаючи часу, підскочити, швидко розбудити всіх, взяти документи та спуститится до підвалу.

Досі пам’ятаю, як ми боялися перших шахедів над нашим містом: зі страшенним гулом літав над вокзалом, світив так, що його, напевно, було видно з іншого кінця міста.  Іншого, на щастя,  збили неподалік міста, від вибуху якого було стільки шуму...

Пригадую, коли ми сиділи в холодному, глибокому підвалі, до нас спускався наш котик, ніби співчуваючи нам, та намагався своєю присутністю  заспокоїти, хоча навіть у  його зелених очах був помітний такий миготливий страх та розгубленість.. Згодом, дещо заспокоївшись, ми перестали дотримуватися правил безпеки та спускатися до підвалу під час повітряної тривоги – так пройшли перші шість місяців війни.

Як на мене вплинула війна за перші пів року?  Напевне,  саме тоді я  відчула, що таке справжній страх.

Такий нестерпний, що клекотів і бив по мозку з такою силою, що згодом, виснаживши до останку, переростав у глибоку депресію, що змінювалася на апатію, погіршуючи й так складну ситуацію. Вже не було нічого важливого для мене, я ніби вигоріла душею, все йшло, як кажуть, коту під хвіст: догляд за собою, впевненість, бажання спілкуватись, їсти чи спати, реагувати на все, що відбувалося навколо… 

І так день за днем, гортаючи трагічні сторінки власного повоєнного життя, я закінчила дев’ятий клас та подала заяву на вступ до місцевого коледжу.

У червні 2022 року мій дядько повернувся з Польщі, отримав повістку та відправився на навчання  військовій справі до Німеччини. 

Так пролетів перший місяць літа, такий особливий, принаймі для мене. Боже, я вперше побачила дядька за останні два роки!

Мою радість ніщо не могло стримувати, і в перший же день ми всією сім’єю відправились до нього додому, привітати із поверненням до України.  Ми знали, що зустріч могла бути  короткою,  тому не здивувалися, коли  наступного дня  його   забрали й повезли з іншими хлопцями в розташування їхньої частини  на фронт.  

Мені  так соромно, що від надлишку емоцій та переживань я виявила  бажання  поїхати додому. Тоді, звичайно, я ще не знала, що бачила  його востаннє.

4 липня 2023 року триклята війна нагадала про себе: його не стало.  Тіло загиблого дядька не могли доставити до нас цілих два тижні. Ще ніколи я так не плакала і не знаю, із чим це можна порівняти…. «Я вже не можу, не витримаю! - думала я. – Мені ж лише п'ятнадцять…»

Та ось проходить пів року, і в місце, де служив мій брат, прилітає ракета. Багато чоловіків, жінок та молодих хлопців від отриманих ран померло.

І знову сльози, знову страх, перед очима тіло дядька, що почало гнити, та похорон...

Ми всією сім’єю телефонували у всі лікарні Полтавської області, бо саме туди його направили, і нарешті  знайшли, він живий! Але поранений та з глибокою контузією. Головне – живий!

Більше тисячі днів війни… Нещодавно побачилися з братом, він приїздив на день народження нашого батька,  там він пообіцяв навчити мене стріляти та перезаряджати зброю, якщо, не дай Боже,  доведеться…

Він повернувся на фронт, щоб разом зі своїми побратимами нищити ворога, наближаючи перемогу.   Сподіваюся, що це була не остання наша зустріч.

Мене до кісток пробирає страх, коли сниться мертвий дядько, коли у небі чути звуки пролітаючих ракет або безпілотників, вкотре доводиться шукати безпечне місце під сигнали повітряної тривоги.

Війна змінила мене, у деякій мірі загартувала, змусила подоросішати, я ніби втратила частину себе кілька років тому. Тепер на зміну мене колишньої прийшла інша особистість-емпат, яка гостро реагує на чужий біль, всіма силами намагається допомогти іншим, особливо коли йдеться про донати, волонтерство тощо.

Зараз найбільше в світі  хочеться, щоб перестали лунати тривоги, всі доньки і сини повернулися нарешті додому, закінчилася війна, звичайно, перемогою, і ми почали жити під мирним небом: без вибухів, шахедів та «дружньої допомоги» росії.